Який з того йoлoпа лiкар?! Через мене він не отрuмав медаль. А тепер опеpує мого сuна…

 

Я стояла пiд дверима операцiйної i молилась. Тiльки не це! Якщо хiрург Гнатишак I.Б. — той самий колишнiй учень з 10-Б, мiй син приречений.

Господи, нехай це буде просто збiг прiзвища та iнiцiалiв. Чи мало на свiтi Гнатишакiв I.Б.! I чому обов’язково Iгор Борисович? Може, цього хiрурга, котрий зараз бореться за життя мого Вiктора, звуть

Iваном Богдановичем або ж Iллею Бронiславовичем. Боже, будь ласка!

“Який з того йoлoпа лiкар?!”

Я поринула у спогади далекого 1985 року.

— Тамаро Петрiвно, я покликав вас з приводу Гнатишака. То що ви вирiшили?

— Я вже казала: чотири — з натяжкою. Про п’ятiрку не може бути мови.

— Не бiда, з таким батьком, як у нього, поступить.

— Будьмо вiдвертими, гаразд? Ви ж розумiєте, що таке медiнститут у столицi… Так, Борис Львович Гнатишак обiймає посаду другого секретаря райкому. Але в “обкомiвцiв” i “кагебешникiв” теж є дiти, якi марять медициною. Ну i “торгашi” зi зв’язками своїх дiток туди впихнуть. I наш Гнатишак не може з ними тягатися — не той рiвень. От якби ми Iгоревi золоту медаль дали, тодi за спiвбесiдою вiн пройде. А в нього лише одна четвiрка виходить, з вашого предмета.

— Медаль дають за знання.

— А хто виграв обласну олiмпiаду з хiмiї i мiську — з бiологiї? Гнатишак! Чи ви забули?

— Я не кажу, що Iгор не знає цих предметiв. Але iсторiю — нi.

— Та вивчить вiн її до випускного iспиту!

— Не вивчить, Євгене Дмитровичу. Iсторiя — не лише маpксизм, квiтневi тези Ленiна i пленуми КПРС, — iронiчно зауважила я. — Не сперечаюсь, у цих питаннях Гнатишак “пiдкований”. Завчив десяток стандартних кон’юнктурних фраз i сипле ними. Так i до медицини поставиться згодом: поверхнево, щоб тiльки iспит скласти, а там — трава не рости. Який з того йoлопа лiкар?!

— Ви хоч уявляєте, що зi мною буде? — пригнiчено запитав директор. — Менi тричi телефонували з управлiння освiти, двiчi — з райкому партiї. Питали, чи справдi вiдповiдаю своїй посадi, якщо не можу провести роз’яснювальну роботу з пiдлеглими.

— Боїтесь за своє крiсло, Євгене Дмитровичу?

— Я, Тамаро Петрiвно, 15 рокiв у ньому сиджу. I за мого керiвництва школа пiднялась, ви не можете не бачити цього.

— Ви справдi гарний директор i професiйний педагог. Гнатишака, як i я, наскрiзь бачите. А тому добре розумiєте, що правда на моєму боцi.

— Ну… Я не затримую вас бiльше.

Через два днi Євген Дмитрович покликав мене знову. I простягнув конверт. Я не вiрила своїм очам:

— Ви пропонуєте менi грошi?!

— Нi-нi, це путiвка в Туапсе для вашої матерi в дуже гарний санаторiй, — знiтився директор. — Ви якось казали, що в неї подагpа, от Борис Львович, тато нашого Гнатишака, вирiшив допомогти…

Я не дослухала i гучно гримнула дверима директорського кабiнету.

Це вiн!

На випускному iспитi Гнатишак щось мимрив на два питання бiлета, але мої елементарнi додатковi питання ввели його в ступор. Я наполягала, щоб ставили трiйку. Iншi члeни комiсiї одноголосно зiйшлись на п’ятiрцi. В результатi отримав в атестатi четвiрку.

Я зробила усе, аби нахаба i нездара Гнатишак не змiг калiчити людей. Але виходить, що завдяки впливовим батькам вiн все ж “пролiз” у медицину? I тепер життя мого єдиного сина — в його руках.

— Чому ж ви на схiдцях сидите, жiночко, — голос медсестри повернув мене в реальнiсть. — Вас все одно у вiддiлення не впустять. Пройдiть у коридор, там стiльчик є, присядьте.

Я кинулась до неї:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩

 
Loading...