Щороку, на початку березня, ми збираємося з своїм класом на зустріч випускників. У нас був дружний клас, тому більша частина однокласників радо приходила на ці зустрічі.

А цього разу, вперше за п’ятнадцять років, на зустріч прийшла Оля. Не зовсім прийшла – приїхала на дорогому авто. Коли вона зайшла в зал – ми не відразу впізнали її. Оля перетворилася на шикарну жінку, дивлячись на яку не можна було відвести очей. Дівчата з класу з заздрості аж присіли, а хлопці, усі, без винятку, намагалися заволодіти увагою красуні.

Всім було цікаво, як Олі вдалося так змінитися. Цікаво, що коли  ми ще вчилися в школі, Олю практично ніхто не помічав, хоча вона ще і тоді була доволі красивою дівчинкою.

Вся справа в тому, що навчання Олі давалося дуже важко. Тому нерідко вона ставала приводом для насмішок однокласників. А ще, вона була якась дитяча, чи що. Постійно носилася з ляльками, шила для них одяг. Ми вважали її надто дивакуватою.

У нас в класі була Марина – заводила, ще та. Вона постійно керувала усіма нами, навіть хлопцями. Марина вибрала Олю, як об’єкт для насмішок. Всі, хто хотіли дружити з Мариною, повинні були допомагати їй насміхатися з Олі, її поганих оцінок і її чудернацьких суконь для ляльок.

Оля провчилася з нами до дев’ятого класу, а потім пішла вчитися в ПТУ на швачку. Більше ми про неї нічого не чули. І лише тепер, вперше за п’ятнадцять років побачили однокласницю і не впізнали.

Весь вечір Оля поводила себе дуже скромно. Коли ми попросили її трохи розповісти, як у неї склалося життя, Оля повідомила, що після закінчення ПТУ, почала працювати швачкою на одній приватній фірмі. Її дизайнерський талант швидко помітили і підхопили. Через п’ять років вона вже відкрила свою дизайнерську лінію одягу. А зараз – вона найбільш затребуваний столичний дизайнер, що має лінію своїх магазинів.

В столиці Оля познайомилася з майбутнім чоловіком. Олег – програміст, який також дуже добре заробляє. У них двійко чудових дітей. До кінця вечора Оля трохи освоїлася, нам було дещо соромно перед нею за свою колишню поведінку. Але що з нас взяти – ми ж були просто діти.

Вечір пройшов в дуже теплій обстановці. Під кінець вечора, хтось поширив сумну інформацію – виявляється, наша однокласниця Марина – дуже хвора і потребує великої грошової допомоги для лікування закордоном. Ми тут же, почали робити збірку, допомагали, чим могли. Назбирали певну суму.

Пройшов рік. На наступній зустрічі випускників з нами вже була і Марина, ми всі щиро раділи за неї. Оля не приїхала, попередивши завчасно,  що у неї важливий показ. Та Марина нас ошелешила, що після нашої минулої зустрічі, Ольга поїхала до неї в лікарню і оплатила значну суму за лікування. За що вона їй дуже вдячна.

Ось як буває – інколи двієчник стає найуспішнішою людиною з класу, а руку допомоги тобі простягає людина, від якої ти ніяк цього не очікував. Це життя, тут всяке буває.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.