– Я до цих пір така здивована ходжу, з самої п’ятниці, – розповідає 50-річна Катерина Пилипівна. – Невістка моя таке зробила! Дитина трьох років з неї мотузки в’є, а вона дати ради їй не може, як на мене, це геть за всі рамки виходить. У п’ятницю домовилися ми зустрітися на дитячому майданчику.

Спека, діти бігають в шортах, в майках, дивлюся, а внучка моя, Ілонка, в сарафані і в зимових черевиках йде. Я аж очі протерла, думаю, щось я погано бачити стала. Ні, таки в черевичках. Люди пальцями показують, переглядаються, весь двір сміється. Мені аж незручно стало.

Невістка Катерини Пилипівни, Олександра, людина з дуже м’яким характером, і своїй єдиній чарівній донечці Ілонці дозволяє все, що прийде тій в голову. Аби дитя не плакало і не вередувало.

– Слово «ні» дитина не розуміє, що ж далі буде, – зітхає Катерина Пилипівна. – Вийшли на вулицю гуляти, Ілона каже – не хочу на майданчик, хочу в магазин за соком. Олександра, ні слова не кажучи, встала і пішла з нею за соком. У магазині перед входом в зал стоїть контейнер, з серії «все по 10 гривень». Там рушники, миски пластмасові, калоші, майки. Ілона каже – хочу майку. Олександра бере майку, кладе в кошик. У них цих майок в будинку – штук тридцять, напевно. Я говорю – навіщо ти їх їй купуєш стільки? «Ну Ілона ж хоче», – відповідає. Так Ілона вже давно забула про ці майки. «Ну й добре, ця майка коштує 10 гривень всього!»

Катерину Пилипівну такі розмови дуже засмучують. Живуть на орендованій квартирі, втрьох на одну зарплату, і 10 гривень їм не гроші. Ну звичайно, сама Олександра, мабуть, не заробляє зараз своїм горбом. Можна кидатися грошима направо і наліво, для неї 10 гривень вже нічого не варті.

А тепер ось ще й зимові черевики серед літа придумали взути, на потіху добрим людям.

Ці черевички яскраво-червоного кольору з хутряною вставкою батьки купили Ілоні буквально днями – на зиму і трохи на виріст. Черевички добротні таки, з теплою підкладкою, і дівчинці вони дуже сподобалися відразу.

– Олександра розповідала, що Ілона в перший день мало не спати в них лягла. Я думала – перебільшення, посміялися ще. А тепер бачу – це все вже надто далеко зайшло, все серйозно таки. Кажу їй тихенько – Олександро, ти що, навіщо ти в таку спеку на дитину зимове взуття напнула? І жарко, і смішно, та й великі вони на неї ще дуже.

– А вона що відповіла?

– Так як завжди – ну Ілонка ж хоче. Ні за що не хотіла взувати босоніжки, погодилася гуляти йти тільки в черевичках. Я кажу – ну це вже зовсім недобре. Хіба мало що хоче Ілонка. Їй 3 роки зараз всього. Хто тут дорослий, врешті-решт? А якщо вона взимку босоніжки захоче взути по снігу? Ну ні, Олександра каже, в босоніжках по снігу ні, звичайно. Я кажу, а в двадцять п’ять градусів паритися в чоботях можна, чи що? Це хіба нормально?

Катерина Пилипівна впевнена, що так виховувати дитину не можна. «Ну Ілонка ж хоче!» – це закон. Будинок завалений іграшками – купою непотрібної пластмаси, за яку заплачено купа грошей, яку через кілька років все одно знесуть на смітник. Шафи ломляться від непотрібного одягу. При цьому у сина з дружиною – ні кола ні двора, квартиру знімають, і коли будуть вирішувати житлове питання – невідомо зараз нікому.

Але справа навіть не в цьому, а в повній відсутності заборон. Олександра зовсім не може наполягти ні на чому, і вже зараз, в три роки, дозволяє дитині так, що далі нікуди.

Чим би дитя не тішилося, аби не плакало.

Син Катерини Пилипівни тільки махає рукою: йому таке виховання теж не подобається. Але що він може зробити, якщо він весь день на роботі, а з дитиною постійно знаходиться дружина?

Вони ображаються, що бабуся лізе не в свої справи, кажуть, що розберуться самі.

А бабуся спокійно не може на це дивитися, адже не розуміє такого виховання.

Фото ілюстративне – shutterstock.