Люба моя, мені шкода, але ж ми знали, що надії мало.

– Скільки мені лишилося?

– Близько чотирьох місяців. Кріпіться, люба. Чотири місяці. Це означає, що людського життя — 3 місяці. І ще один — нелюдського. Усе.

Головне, вдома не налякати Сашка. Не кидатися на нього з обіймами та сльозами. Він – мій маленький чоловік, серйозний та важливий. Справжній воїн, і цілувати його можна лише на ніч, коли знято обладунки та відкладено убік грізний меч. Йому не треба нічого бачити і чути. Йому про це взагалі нічого не потрібно знати.

– Саш, а я скоро поїду.

– Куди?

– Далеко-далеко.

– А я?

– А ти потім приїдеш до мене.

– А чому ти не візьмеш мене з собою?
– Хтось же має влаштуватися на новому місці, підготувати все. Потім ти обов’язково приїдеш до мене, синку. А поки що поживеш у бабусі, домовилися?

Запам’ятай мене ось такою, веселою та красивою. Згадуй, як я сиділа за підручниками, а ти поруч на підлозі з важливим виглядом малював щось у своєму зошиті. Або як я поливала квіти і вчила тебе витирати пил, а ти сердився на порошинки, що летіли в сонячному промені, і цілих півгодини охороняв від них журнальний столик. А вони все одно перемогли, і щоб ти не плакав, ми малювали на столику кумедні гримаси, щоб порошини злякалися і більше ніколи не поверталися.

Або як ми ліпили пельмені, а у вихідні пекли смачні пироги з капустою. І як хуліганськи готували пиріжок чи пельмень із сюрпризом, насипавши в начинку цілу ложку солі.

Пам’ятай, як я грала з тобою в кубики, як ми, повзаючи по килиму, будували маленьке місто, заселяли його шаховими фігурками, возили доріжками машинки і твій улюблений танк. Згадай це, коли збудуєш таке місто з моїми онуками замість мене.

Не згадуй, будь ласка, як я втрачала терпець і підвищувала голос на тебе, мені соромно за це. Не згадуй, як я валялася на дивані, замість того, щоб почитати тобі казку. А ось як у куток ставила, і як ми потім, обнявшись, обговорювали твої провини – пам’ятай. Особливо про обійми.

Мене не буде поруч, зате в тебе будуть спогади. Приємні. теплі. Світлі. Я твоя мама, я посміхаюся тобі. Пам’ятай мене такою.

– Мамо, я лягаю до лікарні. Забери Сашка, будь ласка.

– Якось це швидко. Невже все?

Мовчу. Нічого сказати.

– Донечко?

– Ти приходь до мене, тільки Сашка не бери з собою.

– Доню, адже він має право знати, ти ж йому не чужа людина.

– Мамо, Сашка не приводь.

Я не заплачу завтра. Обійму, посміхнусь і скажу «До зустрічі!».

Аби це «До зустрічі» довше не наставало.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело