Найчастіше, в розповідях про сімейне життя, я чую про те, як невістки страждають від свекрухи. На щастя, це – не мій випадок. Мені дуже пощастило з батьками чоловіка: і свекруха, і свекор – добрі, товариські та приємні люди.

Скільки їх пам’ятаю, вони з першої зустрічі ставилися до мене, як до рідної, садили на м’яке крісло і пригощали найсмачнішим пирогом. Минулого року свекра не стало.

Це була велика втрата для всіх. Людмила Павлівна залишилася сама у своїй квартирі. Вона дуже скромна і щедра жінка. Чесно кажучи, ми з Сергієм переживаємо, що вона колись постраждає від рук шахраїв.

Якщо у будинку свекрухи я щось похвалю, меблі або посуд, вона тут же завертає це з собою як подарунок.
– Хіба мені одній багато треба? – питає Людмила Павлівна у відповідь на спроби не брати випадкового презенту. При цьому свекруха дуже ображається через відмову.

Щоб свекрухи не було самотньо, ми з чоловіком пропонували їй завести кішечку або невеликого собаку, але вона вирішила інакше скрасити своє дозвілля. У травні Людмила Павлівна попросила нас відвезти її на дачу з речами.

Там вона висаджувала моркву, огірочки, баклажани, а потім пішли полуниця, малина, смородина… І сад, і город в одному флаконі. Треба сказати, що дача у свекрухи вже дуже стара. Для літнього відпочинку вона підходить.

Усередині є світло, вода, дві невеличкі кімнати. Але ось щілини у стінах вечорами, прямо-таки, свистять. Будинок давно потребує капітального ремонту. Але звідки такі гроші у пенсіонерки?

Ми ж із Сергієм допомогти Людмилі Павлівні поки не можемо – на нас кредити, та й на дитину йде чимала сума. Щоправда, ліки та продукти ми матері чоловіка регулярно привозимо, бо знаємо, що більшу частину своєї пенсії вона віддає молодшому синові Евгену.

Евген – це взагалі окремий розділ у їх сім’ї. Часом мені здається, що цього хлопця просто підмінили. Він зовсім не нагадує своїх рідних ні обличчям, ні характером. І Сергій, і його батьки останню сорочку знімуть заради близької людини. А ось Евген готовий роздягнути всіх близьких заради себе коханого.

Дружину він обрав собі до пари. Жанна – рідкісна пліткарка та заздрісниця. Якщо чесно, коли на сімейних святах ми збираємось разом, я намагаюся триматися якомога далі від них обох. У мене прямо напруження від спілкування з такими злими та нещирими людьми. Вони вже забрали в Людмили Павлівни все, що тільки можна було, але їм мало.

Ми з Сергієм кілька разів дарували його матері побутову техніку. Згодом з’ясовувалося, що і посудомийна машина, і нова праска, і міксер перекочували у квартиру до Евгена.

– Женя, навіщо ти у мами стільки техніки забрав? Адже ми їй на день народження праску подарували, а зараз вона у тебе стоїть, – обурювався Сергій.
– А що я міг зробити? Мама так наполягала, щоб я її взяв собі. Адже нас двоє і нам потрібніше. Мама сказала, що у неї ще старенька праска працює, – виправдовувався молодший брат Сергія.

Згодом ми зрозуміли, що дарувати треба те, що Женя разом із Жанною не зможуть винести із квартири. Тому ми поступово змінили у квартирі Людмили Павлівни вікна, двері, ванну тощо. Мабуть, і тут Евген позаздрив матері.

До кінця вересня Сергій зателефонував Людмилі Павлівні, щоб уточнити дату від’їзду з дачі:
– Мамо, якщо я цієї суботи приїду, нормально буде? Встигнеш речі зібрати?

– Ой, синочку, я тут подумала: може, я на дачі перезимую? Мені Женя будиночок так добре утеплив. Навіщо мені повертатися до міста? – несподівано запитала Людмила Павлівна.
– Мам, ти чого? Це у сусідів добротна дача із подвійним утеплювачем. Ти як залишишся в мінусову погоду у своєму сарайчику? – здивувався Сергій.

Ми з чоловіком одразу зрозуміли, кому належала ініціатива відправити маму жити на дачу. У процесі розмови Людмила Павлівна промовилась, що поки перебувала за містом, пустила до своєї квартири Женю та Жанну.

До цього вони винаймали житло, а тут вирішили «допомогти» матері доглянути її квартиру. Коли ж настав час звільняти квадратні метри, вони й вигадали всю цю історію з утеплювачем та зимівлею на дачі.

Ми з Сергієм насамперед поїхали подивитися, чи добре молодший брат утеплив будинок. Але, як ми й припускали, там був один тонкий шар пінопласту без обробки.

Евген навіть не спромігся закласти щілини зсередини будиночка. Після побаченого ми вирушили прямо у квартиру свекрухи, щоб поговорити з братом та його дружиною. Скажу прямо: спокійної розмови не вийшло. Евген бив себе в груди, що утеплив будиночок на совість, і мати може там спокійно зимувати.

– Ти хоч би про туалет подумав, майстер, – не витримав Сергій.
– Він, між іншим, на вулиці стоїть, а у нашої матері хронічні захворювання! Ти її лікуватимеш потім після такої зимівлі?

– Нічого, можна й у відерце сходити. Невелика проблема. Головне, – що в будинку тепло, – переконував Женя.
– І взагалі ми на цей ремонт витратилися, а тепер маємо на вулиці жити? – втрутилася у розмову Жанна.

– Чому ж? Раз на дачі все так чудово, поживіть поки що там, – запропонувала я. – Нам щодня Потрібно їздити на роботу в центр, а дача за містом знаходиться. За день не наїздишся, – буркнув Евген.

– Нічого страшного, щось придумаєш. Завтра вранці мати повертається додому. Те, де житимете ви обоє, мене не хвилює, – розлютився мій чоловік. Зізнатися, я думала, що брат з дружиною намертво стоятимуть на порозі квартири або змінять замки.

Але вони залишили ключі в скриньці та все-таки з’їхали. Щоправда, тепер вони не спілкуються ні з нами, ні з Людмилою Павлівною. Свекруха із цього приводу дуже переживає.
– Як же вони, бідненькі, дітей будуть планувати, якщо у них навіть свого житла немає? – каже Людмила Павлівна.

– Мам, у нас теж нічого не було! Всі працездатні – це по перше, а по друге кредит ніхто не скасовував. А твій Женя двічі на рік за кордон на відпочинок вештається. Міг би натомість перший внесок за квартиру заплатити», – відповів матері Сергій.

Я ж обставинам, що склалися, тільки рада. Я не хочу більше бачитися ні з Евгеном, ні з Жанною. З такими рідними ворогів не треба.

Коли я вийшла заміж, мені дуже хотілося мати свій будинок, свою сім’ю, самій створювати затишок, готувати, тішити чоловіка різними смаколиками. Я із задоволенням прокидалася з теплої постільки і бігла на

Зрілість – це коли менше ставиш запитань, а ще менше – віриш відповідям.Коли менше слухаєш людей, а більше – музику тиші. Коли менше жалієшся, а ще менше звинувачуєш когось. Коли

Мені було 30, Костику 2 місяці, як від мене пішов чоловік. Чоловіком його і назвати важко було, але вік, раз так сталося що ношу дитину, вирішила народжувати. Всю вагітність він