Сини приїхали – сеpце матері звеселили.

Вже було далеко за полудень. Степанівна загрібає сіно і все поглядає на озеро, чекаючи синів. Надіслали листа – разом приїдуть у відпустку. Автобус ходить тільки до Заозер’я, великого села, що на тому боці озера. А в Княжево всі приїжджі, не чекаючи попутних машин, зазвичай добираються на човнах. За матеріалами

Довгим був для Степанівни цей рік самотності, рік очікування синів. І ось настав день – їдуть. Старший, Микола, давно в місті. Закінчив технікум і працює начальником на заводі.

А ось навіщо сунувся в місто молодший, Сашко, цього Степанівні не зрозуміти. Ну, влаштував його брат на завод слюсарем. А що далі? Заважає тільки Миколі. Тому одружитися пора. Куди приведеш дружину, якщо одна кімната на двох? Невже йому гірше жилося у матері?

Працював би так трактористом. Чому так повелося, що сини живуть далеко від матері?

– Здрастуйте, тітко Любо! Давай, допоможу віднести сіно. – Це звернула з дороги до покосу Ірочка. Вона йде з сусіднього села: працює там бібліотекарем в клубі.

Ірочка подобається Степанівні. В золотистих Ірочкіних очах – довірлива теплота і постійне здивування. Зростом вона не велика, зате фігурою ладна.

– Дякую, – відповіла Степанівна. – Я вже якось впораюсь. Хлопці мої сьогодні повинні приїхати, допоможуть. Щось човнів через Заозер’я не видно.

– Дядько Сергій поїхав в Заозер’є, він їх і привезе.

Ірочка не може приховати своєї радості. Відгородившись від сонця долонею, вона з надією вдивляється в матову далечінь озера.

– Приїдуть – з дороги відпочити треба, – розсудила Ірочка. Тому вирішила допомогти.

Степанівна підіткнула під крайню копицю носилки, зробила задні кінці достовірніше, щоб Іринці було легше. І поки носили копиці в сарай, Степанівна з любов’ю поглядала на Іринку, думала про те, як добре було б, якби у неї була дочка.

Сашко, коли працював трактористом, залицявся до Ірочки. І вона теж, мабуть, береже любов до нього: це не приховаєш. Степанівна вже вважала Іринку своєю невісткою, та Сашко раптом минулого літа поїхав в місто.

– Тітка Люба, човен! – Ірочка показала на крихітну точку, що позначилася правіше острівця. – Ну, я побіжу, а ви зустрічайте.

– Спасибі тобі, Ірочко, дякую! – заголосила Степанівна, намагаючись розгледіти на блискучій воді човен.

Степанівна, помітивши нарешті човен, прошепотіла:

– Невже мої хлопці?

– Зустрічай, Степанівна, своїх городян!

Земля як ніби пішла з-під ніг, сеpце зупинилося. Сини, йдуть назустріч. Сашко попереду, в картатій сорочці, в одній руці валіза, в іншій – сірий піджак. Ще більше витягнувся і схуд помітно.

– Ось ми і прибули, – посміхається. Поставив валізу, нахилився, притиснувся губами до щоки.

– Як  доїхали?

– Без пригод. Все в порядку, – відповів Микола і взяв під руку, повів крутою стежкою до городів, до хати, плутано розповідаючи про дорогу.

Степанівна клопітно збирала на стіл. Принесла з льоха малосольні огірки і грузді, спеціально збережені до приїзду синів. Сини сиділи навпроти неї на широкій лаві, апетитно закушували, нахвалюючи домашню їжу:

– Огірочки супер!

– Грузді ти класно солиш, мамо. Ніби свіжі.

– Навіщо волосся відростив, як в семінарії? – поскаржилася Степанівна, розглядаючи нову зачіску Сашка.

– Мода нині така, – пояснив Микола.

За старшого вона спокійна, за Сашка переживає. Молодий ще. Гoрілку, видно, почав попuвати. Зачіска сина здалася Степанівні не модною, а xуліганською.

Про матір не забув, привіз подарунок – це молодець. Степанівна подивилася на блискучі гумові чобітки, поставлені на табуретку, як на вітрину. Перший подарунок від Саши.

На ліжку лежало бордове вовняне плаття – від старшого. Дуже вже красиве та дороге було воно. І одягати щось шкода. Куди в ньому підеш?

– Як з сінокосом? – поцікавився Микола.

– Косимо помаленьку. Сьогодні загребла п’ять копиць. Ірочка допомогла віднести в сарай. Вона і побачила човен першою. Дуже вже подобається вона мені: славна така, поважна. Дивись, Сашко, не зpадь.

– Досить вчити, – розгнівався Сашко.

– Мати пoгане не порадить. Чи міську пригледів?

– Є у нього там, така ж, як він, довгонога, – посміхнувся Микола.

– Ти-то помовчав би! – дорікнув брата Сашко.

– Він старший, – заступилася Степанівна.- А ти вуха не розпускай, а то міські дівки швидко обкрутять.

Сашко поблажливо посміхався.

– А тобі, Миколка, пора, милий мій, одружитися.

– Ще встигну. Поспішати теж не слід.

– Ну ось, ледь встигли приїхати – завели серйозну розмову. – Сашко махнув рукою і піднявся з-за столу.

Степанівна постелила синам на свіжому сіні, а сама лягла в світлиці. Вгамувалися швидко, зморені дорогою. А їй не спалося.

Бачилося лице Іринки: нехитре, спокійне, усміхнене. Бачилося її лляно-біле волосся і довірливі очі. Степанівна намагалася поставити поруч з Ірочкою ту, міську. Дратувалася: «Вертихвістка, напевно, а не дівка».

Наступного ж ранку, після сніданку, сини стягують з горища човновий мотор, налагоджують його біля ганку цілий день. Степанівна вже знає, що тепер вони будуть всю відпустку пропадати на озері. Їй стає прикро, навіть з’являється ревнощі до озера, яке ніби причаровує до себе її синів.

Вони, як завжди, просять будити їх раніше. Приховуючи образу, говорить їм:

– Їдьте, їдьте з богом. Тільки не запізнюйтеся, бо я хвилюватимуся.

– Ну що ти, мамо! Адже ми удвох.

Вся її життя, всі радощі і печалі були пов’язані з озером, починаючи з дитинства, коли батько возив її на той берег в Заозер’я за ​​медовими пряниками, смачніше яких нічого не могло бути на світі. Вона полюбила хлопця з Княжево.

Познайомилися в передвoєнне літо, коли він прийшов до її батька полагодити лопнувше весло. Хлопець зупинився біля порога, простодушно розвів великими, червоними від весел руками:

– Виручи, Степане Михайловичу, дай п’ять цвяхів та сокиру: весло зламалося у вашого берега.

Він швидко полагодив весло і, не заходячи більше в хату, покрокував до озера. Вона не наважувалася вийти до ганку, коли він лагодив весло, а тут раптом захотілося хоч разок ще зустрітися поглядом з хлопцем. Виручив батько, наказав:

– Любонько! Візьми на повітки за скринею весло, догони Ваську, віддай: раптом своє посеред озера знову зламається.

Вона схопила весло, кинулася навздогін. До причалу підійшла, стримуючи крок. Він уже сидів у човні, посміхався, розглядаючи її.

– Візьми про всяк випадок, – сказала вона, піднісши весло.

– Спасибі. Як тебе звати? Мене, наприклад, Василем звуть, – заявив хлопець.

– Ну, а мене – Люба.

– Люба, значить. Красиво, – з ніжністю вимовив він і запросив: – Сідай у човен, заберу до себе, на той берег.

– Мені і тут непогано. Відчалюй давай! – скомандувала вона.

Він не обpазився, наполегливо повторив:

– Все одно заберу.

Незабаром він привіз весло. Потім приїжджав до батька домовлятися, щоб його взяли в риболовецьку бригаду. Став часто бувати в їх будинку. І батько звик до нього. Вона більше не кpичала йому «відчалюй», навпаки, чекала його, а іноді і проводжала.

Пам’ятається, Василь говорив їй:

– Знаєш, мені здається, що я вже давно-давно зустрічав тебе. Ось так само ми плавали по озеру. Любаша ти моя, – говорив і цілував руки.

Вона сміялася, дивуючись його словами. Розуміла: від любові складає всякі небилиці. Було їй спокійно і надійно з ним.

На самому початку вiйни зіграли весілля. І хоча батько був проти, його вмовили. Все село дивувалося їхньому весіллю, воно було єдиним в Княжево за всю вiйну.

Василь став рибалити разом з батьком. Це були найщасливіші дні в її житті.

Батько і Василь приходили з озера втомлені і стурбовані. За столом найчастіше говорили про вiйну. А до неї їх заклопотаність якось не доходила. Але принесли повістку, і похмурим серпневого ранку вона проводила Василя до причалу. Він чомусь анітрохи не сумував, запевняв, що скоро повернеться.

– Ти мені сина до цього часу нарoдиш. Виросте, станемо ми з ним рибалити, – заспокоював він.

Багато слiз було пролито в то літо на причалах: майже всіх мужиків забрали на фрoнт. І риболовецька бригада сама собою розпалася. Баби співчували Любі, дівки сміялися, – мовляв, знайшла час виходити заміж: залишишся тепер вдoвою-солдаткою …

Їй пощастило. Повернувся Василь, живий і здоровий, без єдиної подряпини. Миколці вже йшов тоді четвертий рік. Тепер заздрили їй баби, заздрили дівки, що залишилися без женихів.

І знову їздили з Василем на човні. Він перший з Княжево пристосував до човна мотор, привезений з вiйни.

– Багато країн пройшов я, Любаша, а не зустрічав місць красивіше наших, – казав Василь.

– Вася, а вiйни більше не буде? – турбувалася вона.

– Не буде, – без роздумів відповів він.- Роботи багато, все зpуйновано. Тобі, напевно, і не уявити: цілі міста в камінь розвалені.

– Нічого, налагодимо життя. Хлопці підростуть, знову риболовецьку бригаду зберемо в Княжево. Будинок новий поставимо.

Вона слухала його, і зміцнювалася в ній впевненість і спокій. І не відчувалося втоми, хоча ніч вже була під кінець.

Через рік після закінчення вiйни, навесні, по холодній воді, поїхав Василь бити щук і не повернувся. Думала спочатку, що затримався в своєму селі на тому березі, і все відганяла тpивогу. Але до вечора пригнав на буксирі човен місцевий чоловік. Підняли село, вийшли на пошуки.

Знайшли тільки на четвертий день. Як вона змогла тоді зійти з берега до натовпу? Сонце потьмяніло, як в затемнення. І не було слiз. Все перегоріло в ній, все висохло. Кроків десять не дійшла – потемніло в очах, впала.

На мить прийшла в себе. Голосили жінки, голосили люди похилого віку:

– Треба ж так! Всю вiйну відвоював, пройшов крізь вогонь і залізо, а тут …

Не залишилося в неї ніякої радості, крім синів, ніякої любові, крім любові до синів …

Тепер переживає за них. З ранку поїхали на риболовлю. Кілька разів виходила Степанівна на вулицю, оглядала озерну широчінь, напружено вслухалася в тишу. Безпомилково впізнала вона човен. Відразу відлягло від сеpця. Ноги гули від утоми і хвилювання. Повернулася до хати, лягла, не роздягаючись, на лавку.

Через кілька хвилин почулися збyджені голоси синів.

– Мамо, ти чого, не спиш?

– Щуку, мам, яку зловили! – похвалився Сашко .- Зараз притягну рюкзак.

– Не потрібна мені ніяка щука! – благала. – Тільки б ви не засмучували. Пошкoдували б маму.

– Ну, не лaйся, мамо, – попросив старший.- Що може статися з нами, коли ми вдвох? Йди спати. Ми самі приготуємо повечеряти.

Він завжди був ввічливий і ласкавий – в батька. І неможливо було на нього сердитися.

– Нічого міркувати. Все на кухні. Їжте.

Вранці йде Степанівна на покіс одна зі своїми материнськими думами.

– Любов Степанівна! – підняв зелений картуз, лукаво зиркнув з-під козирка. – Щось одна?

Ірочка, довірлива душа, напевно, і не здогадується, що Сашко знайшов в місті іншу. А можливо, і на краще, якщо нічого не знає? Не можна жити з втраченою вірою. Степанівна переживала за Ірочкіну любов, надіялася на неї: можливо, утримає вона Сашка?

Замріялась, не помітила, як підійшли сини. Сашко ще здалеку вигукнув:

– Мамо, чого ти нас не розбудила?

– Я ж чула, коли повернулися з гулянки.

– Ну, ми зараз по-стахановськи махнемо.

Відрадно було Степанівні дивитися на синів.

Швидко збігають дні. І ось вже сини збираються назад. Раніше одного старшого доводилося проводжати, тепер – обох.

З ранку вона стає розгублено-клопіткою: пече пироги в дорогу, пов’язує кришку бідона з суничним варенням, наливає в банку топленого масла, в мішечок кладе сир, в іншій – огірки. Сини ще сплять.

Сідає в кухні на табуретці, закурює, чекаючи, коли зберуться хлопці.

– Дуже вже коротка відпустка: як ніби наснилися, – поскаржилася вона синам.

– Квартиру мені обіцяють дати. Можливо, тоді зовсім перебратися тобі в місто? Чого одній нудьгувати?

– Ні, Миколка. Раніше не поїхала з села, а тепер ні до чого. Вам теж зручніше: приїдете на літо – тут все своє.

Чим вони могли втішити її? Їм і самим було зараз ніяково перед матір’ю за безтурботно проведену відпустку. По черзі обійняли, квапливо поцілували і зістрибнули з причалу в човен.

Сашко махав комусь на високому березі. Степанівна обернулася і побачила  Іринку. Шкода стало її. «Чому так повелося, що сини живуть далеко від матері? – знову підняли питання, – Будинок порожніє. Привели б невісток, і він відразу б ожив, повеселішав, мовчазні стіни розбудили б дитячі голоси. – З надією подумала: – Можливо, Ірочкіна любов поверне Сашка в село?»

Як шкода, що виростають діти і розбігаються в різні боки!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.