Йшла я ввечері додому з тренування. Бачу дідусь, старенький зовсім, впав на асфальт і встати ніяк не може. Всі повз проходять люди, сахаються від нього (думаючи, що він п’яний), а він мукає щось собі під ніс і руки до людей тягне. Мене мама з дитинства вчила допомагати всім і кожному в міру своїх можливостей. Так я підійшла до нього і питаю: “Вам допомогти?». А він нічого.

Жінка, що проходила повз, зробила мені зауваження, мовляв: “Відійди від нього. Чи не бачиш п’яний. Ще заразу яку підчепиш. Так він же брудний весь. Забруднишся!”.

Придивившись, я побачила, що у дідуся всі руки в кpoві. Тут на мене напав не дитячий жах. На моє запитання, що з ним трапилося я теж не отримала зрозумілої відповіді, тільки мукання і він приречено підняв з землі, пакет, що валявся поруч. Там були осколки пляшок з під пива.

Він підібрав з землі ще пару осколків і поклав в пакет. Так ось чому у нього руки в крові. Я стала витирати йому руки вологими серветками, щоб потім підняти і довести до будинку. Довитиравши руки, я підняла дідуся. На моє запитання про адресу він не відреагував. Почав знову щось невиразно бурмотіти.

Я не розуміла його, скільки б не вслухалася. Він мабуть, зрозумівши, що я туплю, почав вказувати мені рукою куди йти. Так я довела його до багатоповерхівки, що стояла в цьому ж дворі. Він показав мені на домофон і на пальцях показав два числа. Я здогадалася, що це номер його квартири.

Я подзвонила в потрібну квартиру і звідти долинув схвильований жіночий голос. Дідусь знову щось замугикав. Через лічені секунди до нас на вулицю вибігла жінка і чоловік. Вони спочатку накинулися на дідуся, почавши розглядати, як він і не сталося з ним чогось.

Потім чоловік подякувавши мені, взяв дідуся на руки і поніс у квартиру. А жінка стала питати чим вони можуть мені віддячити.

Я відмовилася і вже хотіла було йти як жінка раптом попросила мене почекати її хвилинку, ніби щось згадавши. Вона миттю рвонула в під’їзд і через хвилину з’явилася з величезною корзиною малини. «Домашня» – похвалилася вона. Я подякувала її, але брати відмовилася. “Бери, бери” – наполягала вона.

“Ми трохи з розуму не зійшли, коли приїхали з дачі і побачили, що діда вдома немає. А вся справа ось в чому.

Його на війні німці в полон спіймали. Він щоб не проговоритися, він у нас високий пост займав, язика собі поранив. А там ж не до санітарії було. Поки з полону вибрався загноєння почалося і йому півязика ампутувати довелося.

Ось тепер він не розмовляє толком. Тільки звуки видає, як глухонімий. У нас у дворі на дитячому майданчику занадилися вечорами підлітки пиво пити. Пляшки кидають куди небудь. Ми вже і скаргу в поліцію писали, нехай вживуть заходів. Діти весь цей бруд в руки беруть, а то, і ще гірше, об скельця ноги, руки скільки разів рiзали.

От дід і унадився після того як Сонечка, донька моя, ніжку порізала, ходити за цими свинями скло прибирати, щоб діти не поpaнилися. А він у нас уже старий, ноги вже не тримають.

Ми його вже й так і сяк умовляли не ходити, ключі ховали від квартири, а він знай собі ходить. Один раз так впав, я поки зі зміни прийшла 5 годин на холодній землі пролежав, ніхто не допоміг. Ось ми вже збиралися йти шукати.

А тут дивимося дзвінок у двері. Спасибі тобі.”

Після розповіді жінки я оніміла. Вона сунула мені в руки корзину і я поклонившись їй (так, так, поклонившись. Слів я не змогла тоді знайти ніяких) попленталася додому.

На півдорозі я заплакала. Чому у нас в країні все так? Чому ми думаємо тільки про себе? Звертаюся до всіх, якщо ви бачите, що людина впала і не може встати, не приписуйте його відразу до п’яниць.

Підійдіть до нього! Може йому необхідна Ваша допомога! І особливо це стосується молоді, давайте не будемо забувати, що ми ЛЮДИ, а не СВUНІ!