Одинадцять років минуло з того часу, як я в останнє бачила свого сина. Увесь цей час я не переставала його шукати і ось нарешті знайшла. Але замість радості воз’єднання родини, отримала порцію негативу. За що? Що ж це за діти такі, як його виховали?

Мені було 16 років, і я закінчувала в школу. На той момент я зустрічалася з хлопцем. Його звали Дмитром, він теж вчився в старшому класі. У нас були тільки поцілунки, але хлопець постійно умовляв мене перейти на більш серйозний рівень наших відносин. І я погодилася.

Через пару місяців мені стало зле, було постійне відчуття втоми. Мама це помітила і відвезла мене до спеціалістів на перевірку. Там і повідомили нам, що я при надії. Мама була ошелешена почутим. Вдома мені добре дісталося.

Спочатку батьки хотіли аби я вирішила проблему найпростішим способом, але сестра матері пройшла через таке з першим дитям і зараз дітей не має, тому вирішили, що дитина таки з’явиться на світ. І ось, з’явився хлопчик. Мама наполягла залишити дитину, виправдавши такий вчинок тим, що мені тільки 17 років, ні роботи, ні освіти немає і дитину утримувати нема на що. Я послухала маму і з тугою в душі написала заяву на відмову.

З того дня минуло 11 років. Я отримала вищу педагогічну освіту, влаштувалася на роботу. І начебто в моєму житті все було відмінно, але думки про те, що десь є мій син, мене не покидали. Незабаром я почала пошук своєї дитини, об’їздила п’ять дитячих будинків. В одному з них з’ясувалося, що сина усиновила молода пара ще 7 років тому. Але прізвище та адресу проживання були конфіденційною інформацією. Але за невелику плату, мені дали інформацію про школу, в якій навчається мій син. Як виглядає хлопчик, я не знала, тільки з’ясувала, що його звуть Кирило.

Для того щоб побачити сина, я влаштувалася працювати в цю школу. За кілька днів мені вдалося дізнатися, що в школі навчається всього чотири Кирила з потрібним мені роком народження. Ще через деякий час я дізналася дати їх народження. Тут я знайшла мого хлопчика. Від щастя я аж плакала.

Але як сказати дитині, що я його рідна мати? Трохи подумавши і набравшись сміливості, я купила іграшку і підійшла до Кирила: «Ось, тримай, це тобі». Хлопчик розгублено: «Спасибі, але мама не дозволяє брати речі у незнайомих». Я відповіла: «А я не незнайомка, я твоя рідна мама». Кирило підвищив тон: «Ти мене покинула. Я бачити і знати тебе не хочу». З такими словами син жбурнув іграшку і втік.

Мені хотілося провалитись крізь землю в цю саму мить. Було так прикро. А в голові лише одне: навіщо я послухала матір і віддала дитину? Як я могла жити весь цей час без нього?

Через кілька днів я намагалася знову підійти поговорити з Кирилом, але хлопчик, побачивши мене, втік. А потім і зовсім зник з поля зору. Я занепокоїлась, що знову втратила його. Виявилося, він занедужав, ну або так сказав. Через місяць мені все ж вдалося поговорити з сином. Я намагалася пояснити йому, що хотіла кращого життя для нього, тому й залишила. Що я дуже шкодую і хочу хоча б спілкуватися. Але Кирило відповів, що бачити мене не хоче. Що я для нього ніхто і знову втік. Всі мої подальші спроби налагодити відносини були невдалими.

Як так могло статися, що мій хлопчик зневажає мене? Як жити, знаючи, що він так близько і водночас так далеко? Чи можливо, налагодити відносини з сином і заслужити його прощення?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.