Діти все вирішили.

– Мамо, де речі Микола Тимофійовича? – голосно запитала дочка Марина, яка приїхала з братом Сашком до рідної домівки. За матеріалами

– Навіщо тобі? – слабким голосом поцікавилася Галина. Вона хворіла вже кілька років. Лікування приймала, наступало тимчасове поліпшення, а потім знову по-новій.

– Зараз за Микола Тимофійовичем з лікарні приїдуть, підлікують, а потім в будинок для людей похилого віку.

– Навіщо ви це робите, діти? Кому він в притулку потрібен буде? – запитала мати. Нехай лежить у мене, я догляну.

– Мамo, ми приїжджали в батьківський будинок, не сечу чужого мужика нюхати.

– Миколa, що винен, що він хворий? Ну, звичайно, коли лежиш колодою, все пускаєш під себе.

– Саме так, колодою. І довго збираєшся дивитися за ним? На себе подивися, ледве-ледве ходиш. У тебе сил не вистачить його перевертати. За ним же треба стежити, памперси міняти, в лазні мити.

– А я з сусідкою Євдокією домовилася, вона допомагати буде.

– Скільки платити зібралася? За безкоштовно зараз ніхто не допоможе.

– Ну, платити, не платити, а таку собі копієчку дам.

– І будете дві баби одного мужика перевертати? А з тобою, що якщо щось трапиться? Як я тебе одну тут залишу? Раптом тебе не стане, доглядаючи за чужим мужиком.

– Дочкo, як тобі не соромно, ми ж з ним все-таки десять років прожили. Ти з Сашком так раділи, коли він переїхав до мене жити.

– Звичайно, раділи, після того, як не стало батька, ти одна билаcя в порожньому будинку, та й нас напружувала, то город їй посади, то просапайте, жукu, а город двадцять соток. Кожні вихідні приїжджали за двісті кілометрів. Інші сім’ї на курорти їздять, та по закордонах, а ми як прокляті, до тебе, траву смикати.

– Ви вихвалялися, картопля своя, та консервації повно, не те, що у інших. А що ж тепер?

– Будеш вихвалятися, коли інші про Туреччину розповідають, а я їм про що, як зять твій жуків морив?

– Ну, все-таки безсовісно так до Миколи відноситься. Стільки років за будинком стежив, господарство вів, а я захворіла, доглядав за мною. Тепер за всі праці ви його в будинок для людей похилого віку?

– А хто тобі, а хто він нам? Чужа людина.

– Ні, так справа не піде, – рішуче заявила мати, – оформляєте, так нас двох разом або залишайте його у мене.

– Ось ще новини! – здивувалася дочка, – Саша, зайди, послухай, що мати говорить.

– А що вона говорить? – жуючи на ходу, увійшов син.

– Сказала, що діда Миколи будемо в будинок для людей похилого віку оформляти, так вона на диби, каже, не кину його.

– Мамо, ти чого, заради якогось старого? Ти ж хвора наскрізь, ледве ноги волочиш.

– Не можна так синку, це ж свинство якесь. Був чоловік здоровий, потрібен був, а як скрутило його стусаном з двору, так чи що?

– Мамо, зрозумій, ти і йому страждання приносити будеш. Думаєш, він не поневіряється, бачачи, як ти, хвора, вовтузишся з ним? Він же ненавидить зараз себе за безпорадність.

– Ну що ти мене вмовляєш, як дівчинку, – заперечила мати, – бачу ж, щось вам потрібно від мене.

– Та нічого не потрібно, тільки про тебе дбаємо. Миколу Тимофійовича в лікарню, тебе до мене. Півроку у мене поживеш, півроку у Сашка, ось і будемо доглядати і лікувати заодно.

– А Микола? – безпристрасно запитала Галина. Марина сплеснула руками:

– Знову про старого! Чому я зобов’язана піклуватися про нього? Хто він мені чи Сашкові? Ну, жили, нічого не скажу, добре жили.

Але доля розпорядилася так. Його в будинок для людей похилого віку, а тебе ми забираємо. Тим більше ви не розписані і не вінчані. Так з боку колесо до воза. Як говоритися «зустрілися дві самотності». Гаразд, мама, давай його речі, а то ось-ось «швидка» приїде. Адже ти ж хочеш, щоб Микола Тимофійовича підлікували, а?

Галина абияк піднялася зі стільця і ​​пішла в кімнату, винесла валізу.

– Ось це все його, я до нього, – і пішла.

– Іди, поговори, підготуй до переїзду, – відгукнулася Марина. Галина увійшла в кімнату, де лежав Микола, і присіла до нього на ліжко.

– Ось такі справи, Миколко! Розлучають нас з тобою, – схлипнула вона. Микола Тимофійович ворухнув лівою рукою і прошепотів:

– І правильно роблять. Що тобі зі мною возиться, сама ледве ходиш. А там, в лікарні медсестри, лікарі. Дивишся, може і одужаю. А в притулку? І там люди живуть! Не пропаду.

– Ти пробач дітей моїх. Часи паскудні настали, зіпсувалися вони. Сама їх не впізнаю.

– Нічого, головне прожили ми з тобою душа в душу. Згадуй іноді мене.

– Так я до тебе приїжджати буду. Кожну пенсію.

– Ну, ось і домовилися, – прошепотів старий, – йди, втомився я.

Галина вийшла, і тут за парканом почувся гудок. «Швидка» приїхала. Спільними зусиллями винесли Микола Тимофійовича, повантажили в автомобіль. Машина рушила, Галина тільки встигла помахати вслід і заплакати. Марина і Саша зайшли додому, винесли речі.

– Давай мати, сідай, поїдемо до Марини. А до Нового року до мене. Ох і гульнемо, – реготав син.

– А як же будинок? – заметушилася Галина, – хто за ним доглядати буде?

– А будинок, мама, ми на продаж виставили. Навіщо він нам? Ти під наглядом. Без господаря будинок розвалиться. А так хороші гроші візьмемо. Половина мені, як раз твоєму онуку на навчання, половина Сашкові, давно машину змінити мріє. Це ж чудово, мамо!

Галина сиділа в машині, і тільки сepце стискалося від болю тихо заплакала. Як хвацько все вирішилося. Ех, діти! Бог з вами, а тобі, Миколко, обов’язково приїду! – подумки пообіцяла вона, дивлячись крізь сльози як зникають дерева вздовж дороги.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.