Коли Марту питали, коли у її сина весілля, вона починала бідкатися, що невістка бідна, з багатодітної сім’ї їм не рівня. Навіть коли дитина народилася, не пускала Марта сина до Христі. Просто не признавала онука. Якби не один прикрий випадок із сином

Христю за невістку вони не хотіли. Дівчина з багатодітної сім’ї, бідна, проста, без нічого – не найкраща партія для їх сина. З чим вона прийде до них? Гола-боса, з пустими руками, – так пояснювала всім охочим Марта Іванівна, хто допитувався в неї, коли весілля синові будуть справляти.

Проте свого одинака несла дуже високо. Він мав все: і хліб, і до хліба. А ще – вишуканий одяг, комп’ютер, мобільний телефон, бо Марта Іванівна з чоловіком – інтелігенти-вчителі, працювали в сільській школі і тільки й знали, що догоджати своєму чаду.

Про весілля думала і сама Христя, і її родина. Надіялись, що Василеві батьки дадуть згоду на одруження молодих. Адже Христина була вже при надії. Проте Марта Іванівна була проти їхніх почуттів і зустрічей. «Щоб це все розлетілося в пух і прах, – проявляла вона нелюбов до молодої дівчини. – Дивись, яка хитра.

Бігала вечорами, хто знає з ким, а тепер причепилася до мого сина, мовляв, він батько її дитини. Оце – розум! Такий треба мати, отак треба вміти чіплятися до невинних хлопців, зводити на них наклепи, – бідкалася жінка сусідам. – Та не буде цього! Бо мій син ще не до дітей, він сам – дитина. Вчитися треба! Професію здобувати, щоб мати добру спеціальність, машини хоче… А таких, як Христя, ще буде багато. Аби лише якась гідна трапилася».

Марта Іванівна мріяла дати синові гарну освіту, щоб він міг працювати у місті. А там, дивись, і «принцеса» – багата наречена – стане перед ним на коліно. Мрії, мрії… Кожна мати хоче своїй дитині добра, але не думає про чужих.

А як же Христя? Вони з Василем вчилися в одному класі, разом мандрували зі школи. Марта Іванівна бачила це все, але не переймалася, поки не дійшло до людських пересудів. Ось тут вона й заговорила, коли довідалася, що її Василько бігає на здибанки до Христі. Бо не про таку невістку мріяла.

Закінчили діти школу. Василь, хоч вчився посередньо, поступив у вищий заклад, звичайно, з допомогою батьків. А Христя? Мала дівчина здібності до науки, та грошей не мали її родичі. Тож змушена була залишитися у селі і допомагати батькам по господарству. А потім – бавити маленького Івася, від якого відцурався Василь, прислухавшись до настанов своєї матері.

Коли хтось з перехожих глянув на малого, то здавалось йому, що то Василько в дитинстві. Він був таким же білявеньким, з волошковими оченятами. «Як дві краплі води – така схожість», – доносили до Марти Іванівни. Але її серце на той час було черствим, безжальним і немилосердним. Не признавала онука, та й усе. Якби не прикрий випадок із сином.

Василь до науки не дуже брався. Важко давалися йому ті заняття. Колись в Христі списував, а тепер було байдуже. Часто згадував Христю, її відвертість, приязнь, бо таки мав хлопець почуття до неї. Розумів свою провину. Якби ж не матір…

Запустив Василь ту гірку науку, зв’язався з поганими хлопцями, почав випивати, курити, а там – іще гірше. Почав залицятися до міських дівчат, бо мати хотіла «пані з міста». Але вони не звертали на нього жодної уваги, не хотіли зустрічатися з тим, хто колеться наркотиками.

Коли Марта Іванівна отримала звістку про поведінку свого сина, вжахнулася. «Що це? Хіба якась помилка? Хіба мій Василько на таке здатний?» – подумала. Мерщій з чоловіком поїхали в місто, де навчався їхній син. А Василь вже лежав у лікарні – в наркологічному відділенні.

– Синку, що з тобою? – Марта Іванівна зблідла, побачивши худе синове обличчя. – Я тебе не впізнаю, дитино…

– Ти цього хотіла, мамо, – промовив хлопець. – Кажуть, Христя хлопчика має. Якби ви не опирались, але це – мій син. Він мені сниться ночами. Простягає до мене рученята, а я через своїх родичів не можу обійняти його. Він – ваш онук, а ви відцуралися.

– Васильку, я хотіла, щоб ти вчився, щоб ти в місті був, а ти знову ту гулящу дівку згадуєш. Марта Василівна почала жаліти власного сина, котрий вже котився у прірву. Звідти його негайно треба було витягувати.

Їхню розмову слухала літня санітарка. Не втримавшись, і своє слово додала.

– Не роби, жінко, дурниць, – озвалася вона нарешті. – Хоче дівчини, то хай жениться. Навіщо забороняти. Не роби гріха, перед Богом нічого не сховаєш. І ніколи не йди проти Божої волі, бо Він за непослух карає. Колись згадаєш мої слова. Рятуй сина, не думай про багатство. Кожна річ – ніщо. Маєш менше, чи більше – проживеш. А житимеш без віри – втратиш усе.

Задумалася Марта Іванівна над тими словами: «Може, вона і правду мені сказала. Послухаю поради старшої жінки. Побачу, що з того вийде», – схаменулася нарешті.

– Збирайся, сину. Поїдемо до Христі, до малого, – видавила з себе неохоче. – Хай буде так, як ти хочеш.

Василь аж здригнувся від почутого, зіскочив з ліжка, повеселів.

Коли приїхали до Христі, вона розгублено глянула на них.

– Чого, люди добрі, завітали до нас? Ви мене не хотіли. Я сама якось впораюся – без вашої допомоги, – щиро зізналася.

Та Василь не хотів відступати.

– Прости нас, Христю. Необдумано ми вчинили. Я хочу бачити сина, – впав перед Христею на коліна.

Раптом з хати вибіг Івась і кинувся до Василя: «Татьо, татьо!». Марті Іванівні аж млосно стало.

– Збирайся, дочко, з малим. Поїдемо до нас. Будете разом жити. В нас місця багато, вистачить усім. А там – як Бог дасть, – раптом її серце зм’якло.

Живуть і дотепер. Христя – хороша господиня. Крім Іванка з’явилися на світ ще дві донечки-близнючки. Марта Іванівна тішиться внуками і картає себе за минуле. Василь заочно закінчив виш, зараз вчителює.

Сім’я як сім’я… Звичайна, повноцінна, робітна і… щаслива. Адже щастя, воно не в грошах…

Оксана КИШКАНЮК.