Перший чоловік покинув мене з двома маленькими дітьми. Між якими різниця – два роки. Моя вся рідні в іншій області, я – сама-самісінька. Свекруха трохи допомагала, поки в колишнього чоловіка не народилися інші діти. І ми стали їй не потрібні.

Можете уявити, яке в мене настало життя, не кажучи вже про якесь особисте.

Аліменти мізерні, бо в нього й там діти, я крутилася на двох роботах і при цьому максимум часу намагалася присвятити діткам: почитати їм казку перед сном, прогулятися по парку у вихідні, поїхати до рідні. Але провернутися назад у свій райцентр, де мої мама й тато, бабуся ще тоді була жива – повернутися я не хотіла, вважала це слабкістю.

І я вистояла, діти рано стали мені у всьому помічниками.

Самі у свій час вступили на навчання, потім почали підробляти. Я їх виростила їх гідними самостійними людьми. Зараз в обох вже родини, дітки: у дочки хлопчик, у сина – дівчинка.

Але з дітьми й онуками я зараз майже не спілкуюся, хоч живемо в одному великому місті.

Справа в тому, що в 51 рік я вдруге вийшла заміж, бо зустріла своє справжнє кохання.

Я й не сподівалася вже, що на мене чекає таке щастя!

У нас з Микитою все настільки ідеально, нам так комфортно й затишно лише у двох у нашому маленькому Всесвіті, що ніхто, по суті, більше й не потрібен. В нього дорослий син в іншій країні живе, а від своїх дітей я свідомо віддалилася. У них – своє життя, в мене – своє.

Я дуже щаслива у другому тому спілкування з дітьми, яких я виростила майже сама, відійшло на другий план, воно мені майже не потрібне. Все, що мені треба, я отримую у стосунках з коханим, у спілкуванні з ним, у наших розмовах, романтичних вечорах, прогулянках, побуті, подорожах… Ми обоє непогано заробляємо, тому можемо дозволити собі пожити зараз для себе.

Дочка ображається на мене, не приховує цього і навіть моїй матері жаліється іноді, але мені не до них, а тим паче не до внуків. Бачитися на великі свята, вважаю, цілком достатньо, привітати одне одного подаруночками – та й по тому.

Я хочу сповна насолодитися своїм пізнім жіночим щастям, напитися його досхочу, адже час так летить, а життя таке коротке!

Няньчити онуків, витрачати час на зайве для мене на даний час спілкування – я цього не хочу!

Знаю, що багато з вас, прочитавши це, мене осудять, але, сподіваюся, знайдуться й ті, хто зрозуміє, підтримає. Бо серед моїх родичів і друзів таких, на жаль, немає. Але я впевнена, що мій вибір – правильний, раз я відчуваю себе щасливою!

Автор – Олена М.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без згоди автора суворо заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело