Їй було майже 19. У той день на роботі накричали через дрібницю і виставили на вулицю. У той день вона повернулася рано, і застала бойфренда з іншою. У той же день мама по телефону сказала, що додому вона її ніяк не чекає, «Славочка хоче пожити нарешті без дітей!». В той чортів день тест показав дві смужки.

9 місяців минули як в тумані – жила по знайомим, ночувала в метро, ​​катаючись по колу кільцевої. Хапалася за будь-яку роботу, яка підвернеться. Зима була найважчим часом, одного разу навіть вийшла до храму просити милостиню.

Малюк з’явився на світ в нічна 12 грудня. Неймовірно красивий хлопець, він був теплий, сонний і пах щастям. Вона залишила поруч з ним записку «бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку», і тихо вислизнула за двері.

Столиця щосили готувалася до нового року – ялинки і гірлянди всюди, з кожної кав’ярні звучать джингл белз. Ольга вийшла з машини, пискнув брелок сигналізації. Її червона машинка сиротливо виглядала на порожній ще парковці – знову перша.

Охоронець швиденько відкрив перед нею двері. Вона ввічливо кивнула, процокала підборами по порожньому коридору в свій кабінет, включила комп’ютер, дістала папку з паперами, кинула на стіл, автоматично перегорнула сторінку настінного календаря. Дванадцяте. Років п’ять тому вона не стрималася б, заридала, а сьогодні тільки закусила губу.

– Ольго Володимирівно, ваша кава! – рівно в 9, як завжди, секретар внесла тацю з філіжанкою ароматного напою. – До вас сьогодні відвідувач без запису. Каже, термінова справа, приймете?

Ольга глянула на себе в дзеркало, поправила макіяж в куточках очей і кивнула. – Так, нехай заходить, я не зайнята.

У кабінеті з’явився молодий чоловік, років двадцяти на вигляд. Зупинився біля порога, уважно оглянув жінку, нерішуче підійшов до столу, зупинився.

– Доброго ранку, – першою порушила тишу Оля. Я можу бути чимось вам корисна?

– Здрастуйте, Ольго Володимирівно. Я .. Мене звуть Степан. Я .. Здається, я ваш син.

Оля на мить забула, як дихати. А він, по-своєму трактуючи мовчання, квапливо заговорив: – Я майже впевнений … Я народився 12 грудня, рано вранці. Мої батьки, – він помітно зніяковів, – розповіли, що мамі було 19 років, звали її як Вас. І ще одне. Батьки зберегли. Він нервово проковтнув, і метушливо вийняв гаманець. На стіл перед жінкою ліг клаптик жовтого від часу паперу, де її рукою було виведено «..Добру сім’ю, синку». Сумнівів більше не залишилося, і сльози полилися по щоках.

Не було і дня, щоб Ольга не згадувала свого малюка, не намагалася уявити, яким він став. Сльози заважали, крали різкість, але вона дивилася на все око на хлопчика – чоловіка? – навпаки, намагаючись побачити те немовля, якого 19 років тому залишила в прозорому кювезі.

Вона дивилася в сірі очі, намагаючись знайти схожість. Впізнати його. І знову відчути – вперше за 19 років – той самий запах. Запах щастя.