– Так у нас в селі її кожен чоловік знає! Це ж Варка, місцева “знаменитість”! Вже напевно нікого не зосталося, з ким вона не була ще. Тьфу, навіть дивитися на неї не хочеться.

– А батьків у неї немає? Звідки вона така взялася?

– Та були у неї батьки, чарколюби місцеві. Обидвох не стало від випивки, а вона залишилася одна вдома. Ось і водить до себе всіх підряд, нікого не цурається! І одружені до неї ходять, і зовсім зелені ще, тьху ти. Носить же земля таких світом!

Варчин будинок кожен знав, до своїх вісімнадцяти років вона прославилася на все село і не найкращою славою. Чоловіки посміхалися побачивши її, жінки говорили услід різне. А вона не реагувала. Вона звикла так жити, як батьки жили. Ніде ніколи не працювала, та й город навіть не тримала, нічого у неї не росло. З чоловіками справи мала, а ті їй платили скільки могли, ось так вона і жила.

Але якось Варка раптом відчула, що при надії, хто його знає, від кого, скільки їх було щось. Щоб щось придумати, то треба в місто їхати, і гроші такі де взяти? Коли той стан було вже не сховати, і Варя припинила зустрічі свої. Харчувалася залишками запасів, які стрімко закінчувалися.

У селі почалося справжнє змагання, кожен вважав своїм обов’язком вигукнути їй в обличчя, що вона нагуляла неясно від кого, так їй і треба, нехай і не буде у неї що їсти і у маляти її теж.

Хоч і життя навчило Варю одному-єдиному способу життя, вона не хотіла, щоб її дитина жила так. Усередині себе вона розуміла, що все це не нормально і щастя від такого життя чекати не можливо. Вона прекрасно знала, як всі до неї ставляться, і допомоги ні у кого не просила. Чоловіки до неї ходити перестали, бачачи її стан, так що і засобів на прожиток у неї більше не було.

Харчувалась чим доведеться, то яблуко зірве у сусідів, то вночі картоплі викопає у кого-небудь. А як відчула, що час близько, довелося самій йти до районного центру, ніхто б її НЕ повіз. І тільки на півдорозі якась не місцева машина зупинилася і підвезла її до пологового будинку.

Хлопчисько з’явився на світ дуже слабким, дихати сам не міг, відразу його забрали. А у самої Варі були ускладнення, сяк-так врятували. Так вони обоє і пролежали майже місяць. Варя була тільки рада – тут так добре годували, була чиста білизна і для неї, і для малюка.

Але як тільки вони обоє зміцніли, довелося повертатися додому, а там що робити, як жити, страшно й подумати. Діватися нікуди, взяла вона свого Дмитрика і пішла додому пішки.

У старому порожньому будинку все було догори дном… Мабуть, жителі села погосподарювали, настільки вони її не терпіли. Зазвичай Варя спокійно все зносила. А тут сіла на підлогу і розплакалася, притискаючи до себе малюка… Вона раптом відчула, що повинна врятувати цю дитину, врятувати хоча б його, раз себе не змогла. Що ж робити, як виживати?!

Їжі ніякої не було, добре хоч для дитини було своє молоко. Допомоги чекати не було від кого… Тоді вирішила Варя, що втрачати їй все одно вже нічого – треба йти і просити. Пішла вона по сусідах, з дитинкою на руках, просила дати хоч якої-небудь їжі, не заради себе, а заради того щоб дитину вигодувати. Але в кожному домі отримувала тільки потік бруду.

Пройшовши всю вулицю, вона сіла на лавці біля чужого дому, пригорнула до себе Дмитрика і заплакала. Ніколи ще їй так не хотілося жити. Раніше їй було все одно, буде завтра чи ні. А тепер як залишити цей теплий клубочок? Кому він потрібен буде без неї? Варя плакала, привертаючи увагу жителів, вони вигукували на всю вулицю: “Ніхто тебе годувати не стане!”

Але тут вийшов з дому Антон Григорович, господар будинку, біля якого сиділа Варка. Сам він недавно дружину поховав, залишився зовсім один, дітей ніколи у них не було. Подивився він на Варю, шкода йому стало дитинчати, яке у неї на руках хлипало… І виніс він їм кошик з продуктами.

Варя зі сльозами подякувала йому і тихо пішла до свого дому. Відтоді став Антон Григорович щодня ставити кошик з їжею у них на порозі. Односельці над ним сміялися. А йому що, він тепер самотнім був. Нехай ще й не розмовляють з ним, гірше не зроблять. А дитинка в чому винна?

Посміялися, посміялися, та залишили їх у спокої. Антон Григорович став і Варю захищати від язикатих людей, вона ж намагається, дитину залишила, піклується про неї, намагається життя заново почати. Ну не винна ж вона, що батьки у неї такі були і не навчили як жити?

Знайшов він розраду в турботі про молоду матір. Змайстрував їм сам дитяче ліжечко, деякі простенькі меблі в кімнату, допоміг шпалери переклеїти, порядок навести. Разом з тим стала і Варя змінюватися, відчуваючи батьківську турботу і захист. Стала більше за собою стежити, акуратно заплітатися, носила хустку, малюка свого завжди в чистоті тримала, любо подивитися.

На вигляд здаватися стала вона зовсім пристойною матусею, молодою і красивою, якщо хто не знав її історії так і не повірив би. Антон Григорович у всьому став їм допомагати, навіть гуляти разом з ними ходив і відганяв всіх, хто говорив Варі зайвого.

Дмитрик підростав, ставав тямущим симпатичним хлопцем, грався на вулиці з іншими хлопцями. І стали вони його задирати – мовляв, мати твоя брудна жінка. Прикро було слухати таке про маму, та й за що так про неї? Дмитрик приходив додому і плакав, поклавши голову мамі на коліна.

А Варя стала зовсім іншою… Мила і ніжна, немов любов до сина змінила всю її сутність. Немов все, що з нею було раніше, безслідно зникло. Вона навіть посадила город, всюди у неї був порядок і краса. Люди як і раніше не пропускали нагоди пригадати їй минуле, і Варі було дуже боляче, вона часто плакала і дивилася ночами в вікно. Невже так завжди буде?

Одного разу вночі, коли Дмитрик вже спав, Варя сиділа в темряві і дивилася у вікно. І раптом помітила вогонь! Десь вдалині, але точно будинок горить. Кинулася Варя туди, побігла по вулиці – виявилося, будинок Антона Григоровича горить! Не роздумуючи ні секунди, вона кинулася у вогонь повз чоловіків, що стояли поруч, сяк-так пробралася в дім і витягла чоловіка. Антон Григорович ледве дихав, отримав пошкодженнч, але був живий.

Сама Варя також сильно постраждала, дивитися страшно.

Чутка швидко по селу понеслася – Варя Антона Григоровича з вогню врятувала! І поки вона лежала в лікарні, стали люди піклуватися про Дмитрика…

Коли Варя повернулася додому, дивитися на неї було важко. Волосся не було, носила вона хустинку. Взяла вона сина на руки, а сама плаче… Сусіди обступили її і дивляться, сказати не сміють нічого. Тоді Варя сама заговорила:

– Знаю я, що ви всі мене ненавидите. Я погане життя прожила, знаю. Вибачте мене, Бога ради! Каюсь, що стільки всього наробила… Але я намагаюся виправитися, чесно. Хочу по-іншому жити, по-чесному! І сина виховати так само! Прошу вас, зупиніться, досить! Дайте нам жити спокійно… Адже хтось за моїм синочком стежив, значить, є серед вас ті, у кого серце не зовсім захолонуло!

З натовпу вийшла одна бабулечка і відповіла:

– Мила ти наша… Бачимо ми, що ти змінилася. Іншою стала. Хоча ніхто не вірив, що виберешся. Думали, будеш як батьки… Допоможемо ми тобі чим зможемо, і ніхто слова не скаже. Живіть спокійно. Заходи, донько, заходь… Ми тут порядок у тебе навели, обід ось зварили…

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело