Добрий дядько.

Іван Михайлович вважається на роботі глибоко порядною людиною, прекрасним сім’янином, люблячим батьком двох дітей. Його поважають, захоплюються його вчинками і в очі, і позаочі. За матеріалами

-Треба ж, – мало не зі сльозами повідомляє сусідка,-двох дітей своїх на ноги підняв, дав освіту, так ще й сироту бідолашну, своєї недолугої сестри дочку, не кинув, не здав в дитячий будинок.

Дійсно, колись і Івана Михайловича була молодша сестра Марина. Особисте життя у жінки не склалося, співмешканець так і не оформив з нею стосунки, а після звістки про вaгітність Марини, сліди його загубилися десь в неозорих далях.

-Маринка з живoтом повернулася, – гірко сказала по телефону старшому синові мати Івана. Та куди ж її тепер гнати, недолугу.

Пошкодувала. Марина нарoдила Аню і на час осіла вдома, занурена в свої нові турботи про немовля. Потім навіть в садок дівчинку влаштувала і на роботу вийшла. Правда, довго працювати їй не довелося, через три роки мати злягла з iнсультом і Іван умовив Марину залишити роботу і доглядати за мамою.

-У неї буде пенсія, а тобі я стану доплачувати, – сказав брат, – не кидати ж маму на доглядальниць.

Перший час брат допомагав сестрі грошима, але від місяця до місяця ця допомога все скорочувалася, поки одного разу трубку телефону не взяла дружина Івана, Валентина:

-Ви не родичі, а прірва, – сказала жінка, – не буде більше грошей вам. Нам дітей треба піднімати. Не знаю про що ви там домовлялися, а я думала, що справа обмежиться декількома місяцями, а свекрушенька все лежить і лежить. Так мені-то що? Виходь на роботу. Дістали клянчити.

Марина пробувала було подзвонити братові, але, коли додзвонилася особисто йому почула приблизно те ж саме. Мати кинути Марина не змогла, а тому на її пенсію вони жили тепер утрьох.

Іван Михайлович обмежив свою допомогу рідкісними приїздами і привезенням раз на місяць пакета з найдешевшими продуктами: крупами, макаронами, картоплею.

Марина було влаштувалася мити підлоги в сусідній продуктовий магазинчик, але одержувана зарплата не йшла до бюджету у зв’язку з тим, що від безнадії жінка подружилася з aлкоголем.

Коли Ані виповнилося 11 років не стало бабусі, а в 16 років вона втратила матір. Дядько важливо походжав по материному будинку і пояснював племінниці:

-Куди ж тебе тепер? Гаразд, в дитбудинок не підеш, оформлю опіку, жити поки будеш тут, в свою сім’ю я тебе не потягну, чого доброго, ти в матір вдалася, а у мене дочка росте. Буду приїжджати, перевіряти як ти тут.

Не ставте мені запитань про те, куди дивилася опіка, чому неповнолітня дівчинка під опікою дядька жила окремо від опікуна. Я не знаю відповіді.

Аня закінчувала школу, чисто одягалася, адже дядько віддавав їй одяг своєї дочки, та хоч і була молодшою ​​Ані на 2 роки, але була більша і вище її. Ледве дівчині виповнилося 18 років, дядько повіз її до нотаріуса на угоду: свою спадщину потрібно переписати на Івана Михайловича.

-Якщо продамо і поділимо мою частину за матір’ю і твою половину за Маринкою, – важливо втовкмачував їй дядько перед цим, – нічого путнього ти не купиш, а я тобі пригледів хорошу однокімнатну квартиру в красивому місці. Звичайно, вона дорожча, ніж твоя частка в будинку, але чого не зробиш заради рідної племінниці.

-Я ж дуpна була, молода, – каже тепер Анна, – підказати нікому, та й не думала я погано про дядька. Сусідки всі в один голос твердили мені, що він свята людина, раз мене не кинув, і свою матір, мовляв, намагався на шлях істинний наставити, що я повинна бути йому вдячна.

Так за половину батьківської хати, Аня отримала від дядька шикарний подарунок: квартиру в колишній малосімейці в невеличкому райцентрі, яка ремонту не бачила вже дуже давно.

-Збирай, – сказав дядечко, з квартири старі меблі – ліжко, стіл, крісло, та шафу. Так і бути, доставку я тобі оплачу. Забирай.

Нелюдська великодушність «святої» людини не поширювалося на пральну машинку, телевізор і холодильник. Так і поїхала Аня. Прала прямо в піддоні душової кабіни, на руках, продукти, благо була зима, зберігала на балконі.

-Добре, – згадує дівчина, -в училищі була на держзабезпеченні. Тільки їздити було важкувато.

Аня не здалася, училище закінчила. Жалісливі сусіди, дізнавшись про її історію теж допомогли: хто віддав старенький телевізор, хто меблі для кухні, одна з її викладачок привезла робочий холодильник. Так і не пропала.

Працювати влаштувалася аж на дві роботи, поступово наживає майно, замислюється про продаж житла і про іпотеку для квартири.

-Дядько спочатку приїздив, – усміхається Анна, – ходив в нашому маленькому дворику, надував важливо щоки. Але тут не столиця. Сусідки мої швидко його на місце поставили.

Від обурених жінок, які дізналися, як єдина рідна людина, дядько, обійшовся з племінницею, Іван Михайлович боягузливо втік. Більше не їздить. І вона до нього теж.

В очах усіх своїх знайомих він і далі виглядає добродієм.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.