Дівчина моєї мрії..

З Томою, мамою Дмитрика, я жив по сусідству років з восьми. Пам’ятаю ще її маленьким смішним дівчиськом з величезними бантами і шкільним ранцем. За матеріалами

Я вчився на два класи старше, на перервах бувало смикав її за косички, а коли підріс почав проводжати до будинку і захищати від кpивдників. Охочих було хоч відбавляй – з того часу, як не стало Тамариного батька мати зaпилa і зовсім перестала стежити за дочкою. Потім вона зникла.

– Мамо, а де Тома? – запитав я, коли вже тиждень дівчинка не з’являлася в школі.

– В дитбудинку вона синку, – погладила мене по голові мама.

– Що ж це значить, я більше її не побачу?

Вона помовчала, а потім сказала:

– Юра, забудь ти цю Тому, ну що вона тобі далася. Краще алгебру підтягни, кінець чверті на носі …

Через кілька років я закінчив школу і пішов в aрмію, а коли повернувся першим же ділом в надії постукав в заповітні двері. Мені відкрила красива подорослішавша Тамара, вона посміхнулася, кинула кілька чергових фраз, а потім я побачив її кругленький живiт, і чоловіка, що визирнув з-за її спини.

– Хто там, Тома?

– Так сусід, давно не бачилися. Гаразд. Заходи, якщо що …

Вона закрила двері, а я ще довго стояв у коридорі, прислухався до голосів, віддаленого сміху, і лише одна думка крутилася в голові: «Запізнився …»

Потім я поїхав до тітки, вступив до університету, там і влаштувався на роботу, кілька разів на рік незмінно відвідував матір, батька у мене не було.

Вона просила повернутися, але я не міг жити і бачити Тамару кожен день, дуже вже недооцінював я своє колишнє захоплення цією дівчиною. Лише зараз я зрозумів, що любив її весь цей час і кожну зустрічну мимоволі порівнював з Томою.

Час минав, в рідне місто я повернувся, коли заxворіла мати. У перший же вечір побачив її … вона була така ж красива. А поруч з нею крокував її вже підрісший синочок …

***

– Дядьку Юро, допоможіть нам з мамою ліжечко зібрати для сестрички, – на порозі стояв сусідський хлопчина Дмитрик і запитально дивився на мене.

– Звичайно допоможу, Дмитрику, а батько то де ваш? Давно не бачив…

– Пішов він, я тепер за старшого, так ви йдете?

Того вечора ми, зібравши дитяче ліжечко ще довго сиділи на кухні, пили чай, згадували дитинство і юність. Тамара розповідала, як їй нелегко довелося в дитячому будинку, Дмитрик крутився поруч, показуючи мені свої іграшки і книги. На мить я уявив собі, що не було цього іншого чоловіка в житті Тамари, що поруч зі мною любляча дружина і син …

– Спасибі тобі, Юро, за все, – сказала вона тоді – ось якби Дімка був таким … ми розлучаємося.

– А як же…

– Дитина? Нічого, виховаю, я сильна, Юра, я впораюся. Ось тільки чоловічої руки іноді не вистачає в будинку, – сказала Тамара з сумом.

– Так клич, якщо треба, я тепер тут буду, нікуди не поїду …

А потім Тому поклали на збеpеження, Дмитрика я забрав собі. Так ми і прожили з ним удвох два місяці, що залишилися до появи на світ його сестрички. Я навів порядок в домі, практично кожен день ми вирушали на прогулянки, їздили в кіно і парк.

– Дядьку Юро, будь моїм татом – якось сказав Дмитрик, серйозно поглянувши на мене. Я не знайшов, що відповісти, за весь цей час я так прив’язався до хлопчика, що зовсім не уявляв собі наше життя окремо.

І напевно тому, коли я зустрів щасливу Тамару з малятком з пoлогового будинку, питань більше ніяких не залишилося. Через кілька місяців ми розписалися, я дав Софійці своє прізвище. Ось уже п’ять років я повертаюся після роботи в теплий і затишний будинок, до дітей і люблячої дружини.

Ось воно щастя, а більшого й не треба.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.