Оце так зять…

Марія Петрівна почула, як зупинилася машина на дорозі, і вийшла в передню кімнату подивитися у віконце.

– «Хто це?» Молодий чоловік стояв на узбіччі, потім вийняв телефон з кишені джинсів. Подивився вправо, вліво і пішов прямо в напрямку її будинку. Марія Петрівна трошки сторопіла: «Чого це він прямо сюди? Хіба що запитати щось хоче?». Вона вийшла в коридор, пройшлася по сінях і відкрила двері на ганок. Хлопець вже заходив у хвіртку.

– Вам кого? – випередила вона незнайомця. – Шукаєте адресу якусь?

Сторонній зупинився в дверях хвіртки, підняв голову на жінку і запитав:

– Марія Петрівна тут проживає? Це будинок 73 по вулиці Лісовій?

– Так, це він. Я Марія Петрівна.

– Здрастуйте, Марія Петрівна, – сказав незнайомець. – А мене звуть Данило. Я до вас.

Марія миттю освіжила в пам’яті все, що відбулося з нею за останні п’ять років, але імені Данило в ній не знайшлося.

– Так слухаю. А навіщо ви до мене? У мене все сплачено. За світло і воду я заплатила.

Незнайомець посміхнувся і сказав:

– Я не з приводу комунальних платежів. Ви не хвилюйтеся. Я за особистим питання.

– За особистим? – Марія Петрівна, нарешті роздивилася, що перед нею молодий неодружений хлопець.

– Я з вашою дочкою, Дариною, знаюся, – сказав.

– З Дариною? – обімліла Марія Петрівна.

– Так, – підтвердив Данило.

Марія Петрівна озирнулась по сторонах і сказала:

– Давай зайдемо в будинок. У ньому поговоримо.

Вони пішли в будинок. Марія Петрівна попереду, Данило – за нею. У будинку господиня вказала гостю на стілець і налила два горнятка чаю.

Данило зробив пару ковтків чаю і розповів:

– У нас з Дариною любов. Ми дитину чекаємо. Вона мені дружина. Справжня, хоч і не розписані ми. Я хочу просити у вас її руки, Марія Петрівна. Я тут недалеко в містечку працюю. Мікрорайон новий будуємо.

Петрівна слухала і хитала головою:

– А вона що? Згодна чи ні? Що вона думає?

Данила охоче відповів:

– Звичайно, згодна, але вас бoїться. Мене послала вам про все повідомити і попросити …

– Про що це попросити? – насторожилася Петрівна.

– Ну, щоб повідомити про дитину і попросити дозвіл на проживання, – відповідав новоспечений жених.

Марія Петрівна не витримала:

– На яке проживання?

– У будинку рідному, у вас. Не по знімних же квартирах з дитиною поневірятися, якщо своє житло є, – відповів Данило.

– Нарoджувати, значить, збирається? Житла просить? А у тебе, юначе, діти, мабуть, є.

– Один є, – мляво відповів гість.

– Висилаєш йому гроші? – поцікавилася Петрівна.

– Ні, – зізнався Данило.

– Йому не шлеш, а цього, нашого, значить, годувати будеш? Чи бабуся його вигодує, так чи що? Я повинна буду платити за вас усіх?

– Ні, Марія Петрівна, тут все по-чесному буде. Я відповідаю, – почав благати непроханий гість, – сам годувати буду. І Дарину теж. Ви не хвилюйтеся. І за квартиру постараюся …

Марія Петрівна встала, зібрала спорожнілі горнятка зі столу, прибрала тарілку з печивом і сказала:

– Їдьте, молодий чоловіче, звідки приїхали. Дарина завтра скаже тобі, як далі жити будете. Йди вже…

Данило встав, надів в’язану шапочку на біляву лисіючу голову і пішов до порога:

– Дякую, Марія Петрівна! Спасибі, бабуся!

– Та яка я тобі бабуся? Мені всього-то п’ятдесят шість років. Іди вже, – незлобно огризнулася Марія, – йди.

Данило вийшов, акуратно причинивши двері.

Марія Петрівна повернулася в будинок і почала мити горнятка. Потім стомлено сіла на табуретку. Вона була впевнена, що майбутньому зятю від них потрібен лише дах над головою і гроші. Але як це пояснити своїй доньці, яка, до того ж, чекає дитину.

Дарина прийшла в одинадцятій ночі. Намагалася прокрастися в свою кімнату по-тихому. Але Марія Петрівна чекала дочку. Їм треба було обговорити, як жити далі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.