Моє життя нічим не відрізняється від інших. Можливо, лише деталі. Я виховала чотирьох дітей, в них хороша робота, свої будинки та сім’ї. Єдине, з чим я не могла змиритися, це роль типової бабусі, яка весь свій вільний час присвячує лише онукам. Я відчувала, що цього не повинно було бути.

Я з нетерпінням чекала виходу на пенсію і хотіла мати більше часу для себе. Відпочинок на лавочці, читання книг, спілкування з сусідами – я любила усе життя. А все тому, що не встигала на це, працюючи директором маленької сільської школи. Коли я вийшла на пенсію, мене здивували часті телефонні дзвінки дітей, які дзвонили мені лише кілька разів на місяць до цього: “Привіт, мамо, як справи? Чи можу я привести тобі Тарасика, Ромчика, Марічку…? ”

Під час телефонних дзвінків змінювались лише імена дітей. Суть їх була однакова. Бабуся на пенсії перетворилася на няньку для онуків. Перші місяці я брала на себе роль “справжньої” бабусі. Я насолоджувалася своїми онуками. Особливо молодшими, які не скаржились на те, що у нас на дачі слабкий зв’язок з Інтернетом. Старші насолоджувались повним холодильником, печеними пиріжками та вечерею з трьох страв.

– Максиме, я більше так не можу і не хочу. Я наче вичавлений лимон!, – говорила я чоловікові, після таких вихідних з онуками. Чоловік спочатку бурчав, що це обов’язок кожної бабусі і дідуся, але коли він побачив, що я усміхаюся все менше і менше, він вирішив втрутитися. Коли на наступний раз нам привезли онуків, Максим дав їм знаряддя праці, і роздав кожному роботу. Хтось косив подвір’я, менший громадив, а Марічка просто, як могла, підмітала.

Їм це не сподобалось. Не дивно, що вони не хотіли приходити до нас на наступні вихідні. Натомість молодшим дітям сподобались незвичні справи їхнього діда. Вони із задоволенням шукали яйця, пасли гусей та слухали розповіді дитинства свого діда.

Однак коли їх батьки побачили дітей, вони з огидою кивали головою.

– Мамо, ти знаєш, скільки коштував спортивний костюм? Це все порване, я можу викинути його в смітник!

Дочка розсердилася.

Однак я була щасливою. Мені не довелося працювати “аніматором” для дітей, я просто залишалась на ролі кухаря та пекаря. Але все одно було не те, про що я мріяла.

– Де вихідні, які ми маємо лише для себе?

Я знала, що мені потрібно робити. Я просто не дуже хотіла цього. Але кожен повинен мати можливість встановлювати власні межі.

– Мамо, я привезу тобі Дмитрика завтра вранці, – сказав мені син одного вечора в п’ятницю. З ввічливості він навіть не питав, чи є у мене інші справи.

– Іване, ми з батьком їдемо в ліс по гриби, з Дмитриком буде важко, – підморгнула я чоловікові, який, звісно, ​​не мав уявлення про жодні гриби.

– Та ні, – переконував мене син. – Ви беріть з собою Дмитрика, ви ж знаєте, як йому подобається ліс.

Я так не думала. Дмитрику не було ще й двох років, і мене зовсім не приваблювало трясти його в колясці по лісу.

– Ні. Мені потрібно побути наодинці з твоїм батьком. Завтра плануємо провести з ним прекрасний день, – відповіла я з посмішкою.

– Але це неможливо! Ми з Оленкою хочемо поплавати в термальній воді, а діти не відпускають!

Син почав підвищувати на мене голос.

– Тоді ви поміняєте свої плани, – сказала я і кинула слухавку.

Діти з часом стали поважати нашу думку. Звичайно ми брали до себе онуків, але тоді, коли нам справді це було в радість. Вони розуміли, що наша любов до них не менша лише тому, що вони не проводять з нами кожні вільні вихідні.

Онуки, яких у мене вже 9, а десятий уже в дорозі, просили все більше і більше розкішних подарунків. Не тільки на дні народження, іменини та день Святого Миколая. Вони завжди знаходили причину. Я розуміла, як нам доводилось заглядати все глибше і глибше в свої кишені. Тому ми скликали сімейну зустріч, на яку запросили всіх дітей.

Ми сказали їм, що купуватимемо лише дрібні речі і лише для дітей, які ще не ходять до школи. Батьки прийняли це досить добре. Вони розуміли, що наші пенсії не високі. Маленьким діткам в радість ці дрібнички. А старші? Кожного разу, коли вони приїжджали, я пекла щось смачненьке, це і є для них найкращим подарунком.

Любіть та поважайте себе та рідних…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – freepik

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело