Наступні місяці були найважчими. Лікування, довгі тижні в лікарні. Бій, в якому було стільки надії, але хвороба, як правило, мала перевагу. Данилу було все важче, я благала Господа про диво. Мені довелося залишити роботу. Лікарняна палата стала домівкою. На Софійку залишалося дуже мало часу, але вона мене зрозуміла, підбадьорювала і підтримувала, на відміну від Дмитра

 

Доля часом може бути по-справжньому важкою. В один момент це створює нам стільки клопоту, що ви відчуваєте, що не можете цього прийняти. І все ж вам доведеться встати наступного дня і йти знову… Таке життя.

Мене звати Олена, мені 48 років. Я пережила своє перше велике кохання ще в школі – Ярослав змушений був змінити школу, адже його сім’я переїхала до іншого міста, наше кохання закінчилося до того, як насправді почалося. Однак приємні спогади збереглися в обох, і ми залишились друзями.

Незабаром я зустріла Дмитра, який був на п’ять років старшим і працював пожежником. Я закохалася, потім завагітніла, а потім і вийшла заміж.

Народився наш син Данилко, а через три роки – бажана Софійка. Ми жили цілком нормальним життям, принаймні, у мене було таке відчуття. В той час, коли ми познайомились, Дмитра дуже цікавила кінологія. Весь свій вільний час він присвячував дресируванню собак, поки нарешті не створив розплідник пітбулів і не ходив з ними на виставки.

Він мав успіх, вигравав медалі, і я вболівала за нього. Однак для мене найбільшим щастям були діти. Софійка займалася танцями, Данилко – футболом. Вони росли чудовими дітками.

Але все змінилося з приходом сімнадцятого дня народження Данила. В той час була епідемія грипу. Ми всі перехворіли легкою формою, а йому було трохи важче. Однак, коли все пройшло, я помітила, що Дмитро перестав нормально харчуватися і сильно схуд. Ми пройшли подальші обстеження. Я все ще не думала, що це може бути щось більш серйозне, але вирок лікаря поставив мене на коліна…

Наступні місяці були найважчим випробуванням, яке моє життя підготувало для мене. Лікування, довгі тижні в лікарні. Бій, в якому було стільки надії, але хвороба, як правило, мала перевагу. Данилу було все гірше, я благала Господа про диво.

Мені довелося залишити роботу, і мій новий дім став лікарняною палатою. На Софійку залишалося дуже мало часу, але вона мене зрозуміла, підбадьорювала і підтримувала. На відміну від Дмитра.

Він проводив більше часу зі своїми собаками. На полігоні, на виставках. Принаймні так він сказав мені, і я не мала підстав сумніватися чи перевіряти силу його слів. Ми вже навіть не сумували один за одним, спілкувались дуже мало, і навіть ті нечисленні розмови велися навколо дітей, домогосподарства та організаційних речей.

Мені дуже не вистачало плеча чоловіка, на якому я могла б плакати. Я не хотіла демонструвати синові сліз будь-якою ціною, хоча дивитись на нього було надзвичайно складно. Віра у хороше майбутнє мого сина згасала. Тому що вона не чекала його…

Він бився, як лев, тринадцять місяців. Однак незабаром після свого вісімнадцятого дня народження він назавжди покинув нас. Я тримала його за руку і відчувала біль, який не описати словами.

Це не так мало закінчитися. Він повинен був прийти додому, з’їсти торт, піти на вечірку з друзями. Я віддала би все на світі, щоб так було.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩