Невдячні діти… Марина ледве підвелася з ліжка після важкої безсонної ночі. Душу заполонила гнітюча порожнеча. «Ні кому не потрібна, — думала Марина, запарюючи каву. — Навіть рідним дітям, для яких двадцять літ гарувала на чужині…»

Як же відчуваються її ночами руки! Все життя трудилася понад силу, то й підводить тепер здоpов’я. І навіть нема кому пожалітися.

Кава чомусь гірчить полином і наче намагається своїм ароматом витіснити із кімнати тишу, в якій розчиняється монотонне цокання годинника…

…Після розлучення з Петром Марина полегшено зітхнула, хоч і залишилася сама з трьома малими дітьми. Раділа, що спекалася чоловіка, бо толку від нього було, як від торішнього снігу. Але то доля така. Марина не мала з кого вибирати. А він причепився так, що й вийшла за нього. Не одну ніч проплакала потім над своєю долею: і де він взявся на її голову?

Петрові було коло жінки добре, як у Бога за пазухою. Марині ж велося дуже несолодко. Чоловік постійної роботи не мав, ходив по людях. А люди — то є люди: завжди пляшку знайдуть, аби грішми не платити.

Марина одне за одним привела в цей світ трійко дітей. Спершу сина, а потім — донечок. Їх вибавила бабуся Ольга Іванівна, бо мама мусила працювати. Викладала в школі фізику й математику, дуже любила свою роботу. Але віддатися їй повною мірою не виходило, бо не могла покластися на чоловіка.

Петро продовжував більше випивати ніж заробляти, в сім’ї почалися суперечки, непорозуміння. Врешті Марині набридло це терпіти. Втратила надію, що Петро коли-небудь виправиться. Жодні вмовляння не допомагали. А коли Ольга Іванівна одного разу зробила зятеві зауваження — він так штoвхнув її, що та ледве втрималася на ногах.

— От цього я тобі, дорогенький зятю, вже не пробачу, — сказала рішуче жінка.

— Забирайся з моєї хати геть! Досить тут каламутити воду. Після цього випадку Марина написала заяву на розлучення — і згодом Петро забрався до своїх батьків. А незабаром його не стало. Ніхто досі не знає, що трапилося.

Марина ж мусила підіймати на ноги дітей. Вони підростали, а з ними зростали й витрати. Зрозуміла, що на вчительську зарплату їм не прожити, й зібралася на заробітки. Сина й дочок залишила на матір.

…Минали роки. Марина висилала додому гроші — й вони змінювали її дітей на очах. Бабуся вже не могла впоратися з неслухняними внуками, котрі не реагували на зауваження і прохання.

Особливо неслухняним став Андрій. Навчався в медичному коледжі, але влип у якусь погану компанію, потрапив до пoліції. Марина змушена була витягувати його. Всі заощадження витратила, поки вирішила питання з законом й поновила в коледж і, звідки його відрахували.

— Ох і має Марина клопоти з дітьми, — бідкалася Ольга Іванівна сусідці. — Ніби наврочив хто. Сама була доброю дитиною, а діти — ніби не її. Невже всі вдалися до батька?

— То, певно, Петрова мати Гафія пpокляла вас, — припускала сусідка. — Вона ж вважала, що її син через вас так скоро зі свiту пішов, бо ви його вигнали. Ті слова й впали на дітей, хоча вони ні в чому не винні.

— Якби ж то тільки Андрій був непутнім — він хлопчисько, а то й дівчата теж, — виливала душу Ольга Іванівна. — Тринькають мамині гроші на що заманеться. Я вже казала Марині, щоб не висилала їм стільки грошей на їхні вибрики, бо колись іще пошкодує про свою доброту. А вона: «Мамо, я хочу, щоб у них все було. Бо вони напівсироти. Хто їм допоможе, як не я?»

Марина обмежувала себе в їжі, мало спала, тяжко працювала, бо треба дітей вивчити, весілля справити, треба купити квартири, машини… І цим «треба» не було кінця-краю.

Але діти вчитися не хотіли. Дівчата про заміжжя не думали — гуляли з міськими парубками, стали матерями, відмовилися від них і далі продовжували шукати пригод. Ольга Іванівна від цього всього занедужала — і скоро її не стало. А Марина далі тягнула заробітчанське добро додому, щоби ще трохи помогти дітям.

Згодом Андрій одружився з дівчиною. Вона подарувала йому двоє дітей, залишила на Андрія і повіялася в світи. Відтак він знайшов дівчину-сироту, аби тільки бавила його дітей, а сам гуляв з іншими.

Одне слово, не склалося життя в дітей Марини. Коли вона телефонувала донькам і запитувала, як у них справи, ті відповідали: «Тобі не однаково? » «Ти теж добра, — сказала якось старша донька матері. — Гуляєш усе життя із сеньйорами».

Марині було гірко це чути. Діти не оцінили її старань. Тож вирішила не старатися далі й приїхала додому.

Батьківська хата зустріла її пусткою, війнувши в обличчя застояною порожнечею. Діти знали, що матір уже вдома, але ніхто з них до неї не приїхав. Лише Андрій зателефонував і спитав:

— Ти надовго? Може, підкинеш трохи баксів дітям на одяг? Сама розумієш: я без роботи, а в них забаганки.

— Я, Андрійку, більше нікуди не поїду, — відповіла. — Піду на пільгову пенсію. Ви вже дорослі, розв’язуйте свої проблеми самі.

— А ми думали, що ти в гості, — розчаровано мовив син. — Кому ти тут потрібна? Ні чоловіка, ні дітей поруч. Що сама в селі робитимеш?

— Якось буде, — тихо відповіла Марина, засмучена розмовою із сином.

Доньки, дізнавшись від брата, що мама вже не планує повертатися на заробітки, навіть не приїхали. І до себе її не запросили.

…Кава пахла на всю кухню. Та коли Марина пригубила улюблений напій, він видався їй несмачним. Гіркою була ця кава — аж у середині запекло.

«Доробилася, дочекалася на схилі літ, — думала жінка.

— Самотня при трьох дітях. Треба було послухати маму й не балувати їх так. Але тепер уже пізно…» І, залишивши недопиту каву, Марина поспішно зібралася, вийшла з хати й попрямувала до мами за порадою. Бо ж треба якось жити…