Це сталося десять років тому. У обох наших дівчат – Ганусі та Одарки – вже було своє життя, і я з нетерпінням чекала на час, нарешті, пожити для себе, насолодитися життям з чоловіком. Та Роман вирішив насолодитись життям – без мене.

Роман зірвав наші спільні плани. Це була така банальна історія: начальник і його підлегла, яка на двадцять років молодша за мого чоловіка.

– Я сам не розумію, як так сталося, – сказав він, – Але я дуже люблю Поліну.

Я не кажу, що мені було легко. Я плакала, доньки деякий час не розмовляли з татом, а потім знову спробували нас помирити. Насправді, я навіть не знаю, як я це пережила. Цей рік мого життя був вкритий густим туманом. Неправда, що час лікує, просто до цього звикаєш.

Потім я набралася сил і спробувала знову почати жити. Я почала вирощувати квіти, і це стало моїми ліками.

Минали роки. Про життя Романа я дізнавалася від своїх дочок – він одружився і мав сина.

– Мамо, уяви, Поліна хвора, вона каже, що це серйозно, – сказала мені одного разу Гануся. Своїм виразом обличчя я дала зрозуміти, що мені ця розмова неприємна.

– В них дитина, – додала Одарка.

– У вас більше немає тем для розмови, – бурчала я. Мені ці розмови були не приємні, я все ще відчувала біль від розлуки з чоловіком

Це була субота. Я була ще в ліжку, як почула дивний шум навколо себе. Коли я відкрила очі, то побачила біля себе Романа. Волосся в нього посивіло від останнього разу, коли я його бачила. Його обличчя було попелясто-білим, і тремтячим голосом він сказав: “Олено, вибач, я знаю, що година рання. Але я, я не знаю, що робити з Матвійком”.

Тільки зараз я помітила сором’язливого маленького хлопчика за спиною Романа.

– Поліни не стало сьогодні вночі, – продовжив він. – Я повинен все підготувати для прощання. Гануся у відпустці, а Одарка у відрядженні – У Поліни нікого немає…

Я не встигла промовити жодного слова, як почула тихий і ніжний голос хлопчика.

– Ви родичка моєї матусі?

– Ні, – сказала я, бажаючи покінчити з абсурдною ситуацією.

– Шкода. Мама сказала, що у неї нікого немає. Але я сказав їй, що ми когось знайдемо.

– Я не пов’язана з твоєю матір’ю, а з твоїм батьком. Мене звати Олена. Ти Матвійко?

– Тату, що вона має на увазі? Ти ж говорив мені, що у тебе були тільки Гануся і Одарка!

Потім він звернувся до мене. – Це мої сестри, ти знаєш. Але вони досить великі, – сказав він, махнувши рукою.

– Ти ще не снідав? – запитала я його. – Тоді давай щось придумаємо, а потім тато тебе забере.

Я приготувала собі міцну каву, а Матвійкові какао. Він був сильно схожий на мою Ганусю. У нього були великі карі очі, як у неї. І коли він посміхнувся, на його обличчі були ямочки.

Ранок з Матвійчиком пройшов швидко. Я знайшла старі книжки своїх дівчаток, і я повинна сказати, що Матвійко дуже розумний хлопчик.

– Ось на картинці мої сестри! Ви їх теж знаєте? А чому я не знав вас раніше?

– Можна я буду вас називати тітонькою? Просто у мене її немає.

– Олено, щиро дякую, – Роман зніяковіло тупнув перед дверима, піднімаючи Матвійка на руки. – Ти навіть не знаєш, як мені допомогла.

Роман частенько приводив мені Матвійка. І мушу визнати, мені подобались його запитання.

– Тітонько, чому мої сестри називають тебе мамою?

– Ну, бо я їхня мама.

– Мого тата також називають татом. А чому у мене є інша мама? Зараз вона на небі…

– Іноді це трапляється…

Це було так дивно. Мені знадобився рік, щоб запросити Романа на обід і ще половину, перш ніж ми з’їхались знову. Якби не Матвійко, я б ніколи не прийняла його назад.

Я щаслива, що в нашій з Романом сім’ї з’явився Матвійчик!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело