Одного вечора до свекрухи прийшла подруга.

– Чому вона ходить тут, дратує своїм виглядом, а його, мого хлопчика, більше немає на білому світі? – почула Сніжана слова свекрухи. Свекор поспішив закрити двері на кухню, щоб крики дружини ніхто не почув.

– Не звертай уваги на матір, – сухо сказав він невістці. Та Сніжана, вся в сльозах, хапаючи свої речі почала одягати дітей і вибігла на вулицю. А наступного дня зустріла свекруху.

Тридцятирічна Сніжана два роки тому втратила чоловіка.

Руслана не стало раптово, єдиний раз виїхавши до своїх батьків в сусіднє місто без неї, дружини і дітей.

Банальна сварка перед самим від’їздом і чоловік, грюкнувши дверима авто, виїхав злий і більше вже не повернувся.

Щасливий шлюб, бажані діти, нова, любляча сім’я, яка прийняла Сніжану з розпростертими руками, плани на життя.

Тепер поруч тільки діти.

Сніжана не плаче – вже навчилася контролювати себе.

– Після цього свекруха поквапилася попередити мене: «Тепер напевно, не зможемо вам допомагати.»

– Так мені не потрібно ніякої допомоги, – з жаром вигукнула Сніжана.

Їй не до цього, не про це вона зараз думає!

– Я хотіла брата чоловіка відвідати, вони так схожі завжди були. Ми з Яриком і його дружиною дружимо, але свекруха, як дізналася, що я до них в гості зібралася, руками замахала на мене:

– Навіть не думай, нічого тобі там робити – у нього своя сім’я!

– Мені так прикро стало – ніби вона готова викинути на смітник нас з дітьми, за непотрібністю!

Коли до свекрухи прийшла подруга, то Сніжана почула як мати її чоловіка заплакала голосно, на весь будинок, а подруга, тітка Клава, заспокоювала невтішну матір, як могла. Тоді то Сніжана і почула слова, які відвернули її від улюбленої колись свекрухи:

– Чому вона жива, ходить тут, дратує своїм виглядом, а його, мого хлопчика, більше немає на білому світі?

– Та що ти таке кажеш, – заметушилася тітка Клава. – Вона ж мати твоїх онуків, дітей Руслана. Добре хоч сім’я Русланчика у тебе залишилася, Кирилко ти подивись, вилитий Руслан!

– Нащо мені вона? Чому, чому ти не сиділа поруч з моїм сином, в цій клятій машині, дівка?! Адже вони завжди разом були, чому тепер вона жива, а його немає? Як совісті у тебе вистачає жити? – закричала раптом свекруха і стало чутно метушню на кухні і звук хлопнувших кухонних дверей – це свекор поспішив закрити двері, щоб крики дружини не були так чутні.

-Не звертай уваги на матір, – похмуро вимовив свекор схвильованій невістці, – неpви у неї здають, воно і зрозуміло, таке горе.

Далі слухати Сніжана не стала, вона вже втікала з дому світ за очі, хапаючи всіх трьох своїх дітей тремтячими руками і обливаючись сльозами.

-Але ж я її мамою називала, любила, тільки все перекреслила вона своїми словами, – зі злістю в скривджених очах вимовляє Сніжана і мені дуже шкода цю хорошу добру жінку, яка наївно впустила в своє серце батьків чоловіка, відчинила для них двері в свій маленький світ, обманувшись.

– Руслана не стало і ми з дітьми відразу стали не потрібні.

– Знаєш, я коли квартиру нашу пішла оформляти на себе, то зіткнулася з проблемами: батьки чоловіка виявляється, теж вважалися спадкоємцями нашої спільно-нажитий в шлюбі квартири.

Їм необхідно було написати відмову від неї, щоб я могла зайнятися переоформленням. Вони ні копійки не вклали, але свекруха відразу-ж встала на диби:

– Від своєї частки відмовлятися не хочу, до повноліття онуків! Хіба мало ти заміж вискочиш за якогось пройдисвіта, який залишить тебе без житла? Мені онуків хочеться убезпечити!

-Я просто вухам своїм не повірила, коли це почула. Про яке заміжжя вона вже говорить? Я ще від горя не оговталася! Будемо судитися, я не маю наміру їй поступатися!

Ось бачиш як все обернулося, подруго? Раніше, коли Руслан живий був, в його родині я відчувала надійний тил: я вважала Зінаїду Миколаївну прекрасною свекрухою і відмінною бабусею. Ми всі завжди були горою один за одного, але бачиш, що в підсумку? Все це були лише ілюзії.