З чоловіком ми живемо у шлюбі вже більше 3-ох років, а нашій донечці скоро буде рік. Правда, сім’єю це назвати важко – з чоловіком ми не розписані, жили в цивільному шлюбі. Ні, у нас все добре, звичайно, живемо як хороша і дружна сім’я, якби в паспорті була печатка, не думаю, що життя пішло б по-іншому. Після народження нашої дитини я дуже все таки сподівалася, що пропозиція руки і серця все-таки надійде мені від Олександра. Але час йде, все як і раніше, а змін у нашому житті зовсім немає ніяких. Дочка записана на мене, я отримую допомогу як мати-одиначка. Я перестала брати цю суму в банку, перевела на карту, адже знайомі касирки завжди підморгували, ставлячи мене в незручне становище, мовляв, як добре я влаштувалася у житті – отримую постійно гроші як одиначка, а живу зі своїм чоловіком, ні в чому собі не відмовляючи.

Мої мама з татом теж живуть в місті, відвідують нас в міру можливості, хоча не дуже часто, але у них і свої проблеми є, дякую їм, що з квартирою допомогли, для нас це неймовірна підтримка, зараз це суттєво.

А от свекруху я бачу зовсім не часто, в останній раз років 2 тому мама мого чоловіка приїжджала. Зідзвонюємося ми з нею, звичайно, вірніше, чоловік зазвичай на зв’язку зі своєю мамою: раз в тиждень зателефонує своїй матері, черговими стандартними фразами обміняються і на тому й все.

Але мені дуже добре, я ні на що не скаржуся: зі свекрухою краще дружити на відстані, так у нас не виникає частих суперечок і непорозумінь, так, як буває у інших, хто живуть в одному домі разом. Але в останній раз я на неї дуже образилася. Випадково почула, як вона говорила своєму синові, що квартирка у мене дуже хороша, жінка теж наче нормальна, поживи, обдивися все, але в РАЦС не поспішай з нею йти, встигнеш ще у шлюбі пожити, спочатку придивитися до неї потрібно.

Думаю, це вона мого чоловіка і налаштовує проти справжньої сім’ї, проти мене, але ж у нас зараз є дитина, скільки вже можна придивлятися до мене. Я не раз намагалася поговорити зі своїм чоловіком, він взагалі на цю тему говорити не хоче, каже, чого мені ще бракує, адже у нас і так життя добре, краще ніж у багатьох інших. Адже я сиджу вдома з донькою, він забезпечує нас повністю, не гуляє, допомагає з дитиною постійно, а я можу в цей час відпочити.

Якось я вирішила сама зателефонувати своїй свекрусі, навіть запросити в гості, вона внучки ще й не бачила своєї зовсім. Думаю, розтане бабуся, поквапить сина одружитися зі мною – пора вже дати дитині прізвище батька, скоро будемо подавати заяву в садок. Я відразу радісно подумала, зроблю сюрприз для чоловіка, взяла тихенько номер свекрухи.

Ось тут і відкрилася мені дуже сумна правда, про яку навіть важко уявити було: мама мого чоловіка була дуже здивована, не могла зрозуміти, на день народження якої внучки я її кличу. Чоловік навіть не розповів їй нічого, за цілий рік не знайшов часу, бажання або сміливості сказати власній матері, що він став батьком, а вона – бабусею. Цілий рік! Що це? Він не бачить з нами в своє майбутнє? Не розумію, як так взагалі можливо? З чоловіком я поки не говорила, навіть не знаю, що можна сказати такій людині, поки думаю, як краще вчинити. Він мовчить, хоча його мама напевно йому передзвонювала, а може, ні? Вже не знаю, чи хочу я такої сім’ї, в якій соромляться своєї власної дитини. Що робити? Я вже взагалі сумніваюся, що чоловік нас любить і чи варто мені вже самій йти з ним до РАЦСу.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

Джерело