Бумеранг добрих справ.

– Ця кімната тепер ваша! – я відчинила двері в дитячу. Дві пари дитячих очей подивилися на мене серйозно і насторожено. За матеріалами

– Влаштовуйтеся, вечеряти будемо! – сказав чоловік.

На кухні я тихенько запитала чоловіка:

– Вони що від різних батьків?

– Так, я тобі казав, пам’ятаєш?

Нічого я не пам’ятала, відтоді, як племінники виявилися в дитбудинку і чоловік сказав, що їх треба забрати до нас, я жила в постійній напрузі. Розуміла – чоловік має рацію, при наявності родичів діти не повинні рости в казенних стінах, але в двадцять сім ставати мамою для двох нерідних дітей … це було вже занадто …

– Коля, ти ж далекий родич, Уляна була тобі двоюрідною сестрою, невже немає нікого ближче!

– Є, – чоловік спохмурнів – рідний брат, але він сказав, що немає житлових умов і дружина проти.

Можна було подумати, що я «за». Ми тільки купили і відремонтували двокімнатну квартиру. Я радісно планувала нашу з чоловіком спальню, вибирала меблі в неї, тепер спальні у нас не буде …

– Сестра одружена ніколи не була, – продовжував розповідь чоловік – для себе дітей народжувала.

– І зважилася ж ..

– Оля, хто б міг подумати, що таке станеться з міцною здоровою жінкою.

Юрка і Олега спочатку забрала бабуся, але потім вона захворіла і довелося просити соціальну службу оформити дітей в дитбудинок.

Я сподівалася, що Галина Іванівна підлікується і забере дітей назад. Але на жаль…

Ось тоді і постало питання, як ми будемо жити разом, бо я не уявляла. Чоловік часто їздив у відрядження і зупинявся у сестри, тому хлопчаків любив і був до них дуже прив’язаний, втім як і вони.

Перші дні виявилися найважчими. Хлопчики слухняно виконували всі наші прохання: прибирали ліжко, йшли до столу, коли кликала, відповідали на питання, але навіть з чоловіком вони себе вели, як з малознайомою людиною.

– Це стpес, Оля. Звикнуть, обов’язково звикнуть.

– Добре так міркувати, коли практично не буваєш вдома, – думала я.

Коля тоді брався за будь-який підробіток, грошей стало критично не вистачати, з’явилося багато абсолютно непередбачених витрат. Треба було збирати хлопчаків до школи. Старшого в другий, молодшого в перший клас. Канцтовари, одяг, взуття – список розтягнувся на два листка.

Діти слухняно з усім погоджувалися, що б я їм не вибирала. У підсумку я зірвалася на старшому, сама того від себе не чекаючи. Він тут же стиснув кулачки, очі наповнилися сльозами.

– Вихователька казала, що ми повинні з усім погоджуватися інакше ви відправите нас назад в дитбудинок …

– Слухайте мене уважно, ви будете з нами жити поки не виростете і не заведете свої сім’ї. Зрозуміло?

Брати слухняно закивали. Старший Юрко, навіть посміхнувся, вперше за весь цей час …

– Ми ніколи вас нікому не віддамо! – підсумувала я.

З того дня наші відносини стали кращими.

Я крутилася, як білка в колесі намагаючись впоратися з напливом справ, ввечері валилася з ніг і тут же засипала. Чоловік з дітьми намагалися допомогти, а я все думала, як же справляються ті жінки у яких троє і більше дітей!

Час минав, хлопці переходили з класу в клас, не завжди відносини з однокласниками складалися гладко, але хлопці стояли один за одного горою.

… Вона приїхала до нас, коли старший закінчував шостий клас. На хлопців новина про те, що приїжджає бабуся подіяла страхітливо. Юрка взяв Олега за руку і сказав:

– Вона не на довго приїде, бабуся завжди зайнята.

Бабуся виявилася доглянутою, інтелігентної жінкою, про яке слабке здоров’я говорив чоловік?

Вона поцілувала онуків, віддала подарунки і звернулася до мене:

– Постараюся не витрачати ваш час, Оля.

Чесно кажучи вона мене налякала навіть, очікувала побачити затишну стареньку, напоїти чаєм з пирогами, розповісти про успіхи хлопчиків. Від їжі вона відмовилася, але кави випити погодилася.

– Оля, я розумію, який тягар ви на себе звалили, молода сім’я, а тут двоє хлопчиків з непростими характерами. Прийміть мою щиру подяку.

Я кивнула, не розуміючи до чого це вступ.

– Я можу забрати Юру, влаштую в гарне військове училище.

Я злякалась? В училище? Так вони ще маленькі, хоча, туди і семиліток беруть …

– Ви хочете їх розлучити? Але вони не можуть один без одного. У них і так не залишилося ні батька ні матері.

– У них є ми. Влітку буде приїжджати в гості.

– Я не хочу нічого змінювати. Діти вже звикли до нас.

Тут гостя схопила мене за руки.

– Олю, ви плануєте народжувати своїх дітей?

– Чому це Вас цікавить?

– Тому що ви молоді і наївні. Хлопці ніколи не сприйматимуть ваших дітей, як своїх братів і сестер, розумієте, погоджуйтеся!

– Ні! Ми і так вже досить про них подбали, ви, дитячий будинок, потім ми, діти залишаться в родині і крапка!

Я схопилася і тут же схопилася за спинку крісла, так зрадницьки запаморочилося в голові.

Бабуся багатозначно подивилася на мене, встала і пішла на вихід.

– Я поговорю з Колею. Він – офіційний опікун, чи не так.

– Так. Він скаже вам те ж саме.

Я навіть не проводила гостю. Нудота накочувала хвилями, я не знала, що зі мною. Напевно від стресу. Тиждень я прожила, як в тумані, вранці не могла піднятися з ліжка, весь день мріяла опинитися там знову, стала дратівливою і плаксивою, чоловік дивився на мене, а потім запропонував звозити до лікаря.

– 9 тижнів, вітаю вас! – повідомив мені лікар.

Я так і сіла. Яка дитина? У нас же і так двоє дітей. Що тепер буде!…

Однак чоловік і діти дуже зраділи новині. Оточили турботою і увагою, мені відразу якось і легше стало. Коли я була на шостому місяці, прийшов лист.

– Від бабусі, – сказав чоловік

Я здригнулася. Що знову треба цій жінці? Дітей не віддам!

– Не читай, Коля. Нічого хорошого вона нам не напише.

– Ні, треба подивитися. Відмовитися в будь-якому випадку зможемо. Ніяких прав на дітей у неї немає.

“Дорогі Ольга і Микола! Днями дізналася прекрасну новину і хочу вас щиро привітати! Не люблю ходити колами – я бачила в яких умовах ви живете, з появою дитини, стане ще важче.

Тому я прийняла рішення подарувати вам свою квартиру, вона простора, місця вистачить усім, але ви так само можете розпорядиться нею на свій розсуд. Сама переберуся в заміський будинок, мені там буде краще, за мене прошу не переживати. Мій адвокат вже чекає вас. Дякую.”

Ми перезирнулися з Колею. Звідки така щедрість. Але квартири дарують не кожен день, все ж рідна бабуся хлопчиків. І чоловік поїхав на наступний день до адвоката. А повернувшись повідомив, що вона ще й склала заповіт на хлопців.

Через три місяці я народила здорову дівчинку. Виписувалися ми вже в нову простору квартиру, де місця вистачало всім. З бабусею відносини потихеньку налагодилися, куди – то пропала гордовитість і цей пишномовний тон, вона стала частіше приїжджати і допомагати з дітьми.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.