Щойно не стало матері, діти одразу ж поспішили до міста. В село вони більше так і не приїздили. Не продали і старої хатини. Її вже ніхто не хотів купувати. Люди в селі ще довго згадували свою сусідку та те, як їй діти життя розтоптали. Отак, людина маючи двох забезпечених дітей, прожила свою старість зовсім самотньо.

Хатина баби Оксани, колись охайна та чепурна, одиноко стоїть край села і низькими вікнами поглядає на дорогу, обшарпані вітрами стіни похилилися на бік від часу. Не віриться, що не так давно ця оселя була оповита теплом, любов’ю та затишком. За матеріалами

Скільки пам’ятаю, бабуся Оксана завжди була одинокою. Односельці розповідали, що чоловік не повернувся з війни. Були у неї в місті син з дочкою, проте до матері навідувалися нечасто.

Бабця Оксенька, як її кликали по-вуличному, казала, що у них там багато справ, тож ніколи у сільську глушину їздити. Проте сама раз у раз визирала у віконце – чи не йдуть, бува.

Хоча й приїздили діти до матері лише на великі свята, на столі у великій кімнаті завжди стояла запашна випічка, накрита вишитою скатертинкою, чекала на онуків. Щонеділі з церкви додому бабця Оксенька не йшла, а летіла, наче на крилах.

– А раптом син з дочкою приїхали, а хата замкнена? Не годиться, щоб вони під порогом сиділи, – відмахувалася від жінок, яким хотілося потеревенити.

Бігла, не чуючи ніг. Іноді хтось із селян, гостріший на язик, підсмикне, що блудні діти вже й забули про її існування. Вона ж робила вигляд, що не зважає на їхні кпини. Мовчки проковтне важкий клубок, який враз підступить до горла, переведе подих і йде далі. Щільно закривши за собою двері оселі, Оксана давала волю сльозам. Лише тоді вони котилися горохом, текли гіркими ріками. А й справді, кому вона, стара, уже потрібна. Діти давно влаштували своє життя, заможні, ось уже і внуків вчитимуть, а до себе у місто так жодного разу й не запросили. Тільки й бачила їх, що на Великдень та Різдво.

Наплакавшись досхочу, бабуся завжди виносила нам, малим, ті пиріжки, що приготувала онукам. А ми тому неймовірно раділи, адже такі пекти вміла лише вона. Сама ж сяде на лавці під розлогим кленом і вдивляється кудись далеко в поле. Ми ж усе ніяк не могли второпати, як у неї вистачає терпіння сидіти так непорушно. Це ж як, мабуть, нудно, думали, дивитися ні на що? Звідки нам було знати, що старенька Оксенька розмірковувала про своє життя?

Так тривало роками. Баба Оксана старіла, проживаючи від Великодня до Різдва, а від Різдва до Великодня. Одного разу після Пасхи вона запросила нас до своєї оселі. Приготувала внукам гостинці, а ті їх не взяли. Сказали, що у місті і так всього вдосталь, та й булочки у магазині смачніші. Так, частуючи сусідських дітлахів, Оксенька мимоволі виплакала їм своє горе. Ми тоді мало що розуміли у тих проблемах. Плакала собі баба, та й годі. Всі дорослі іноді плачуть, навіть якщо у них нічого не болить. Наминаючи за обидві щоки забраковані внуками гостинці, вдавали, що слухаємо її, а самі роззиралися навколо. Такого затишку, як у баби Оксани, ми ще ніколи не бачили. У її домі скрізь були вишиті картини та ікони, накриті квітучими рушниками. На вікні стояв глечик з польовими квітами, а у печі палало полум’я: скакало іскрами, ворушило язикaми, наче намагалося розвеселити засмучену господиню.

Тільки тепер розумію, що плакала тоді бабуся Оксенька від того, що у неї боліла душа. Не просто боліла, а розривалася від обpази, розчарування та зради. Ті, кому життя віддавала, витерли об неї ноги, безжально розтоптали серце…

Того Великодня, коли Оксана пригощала нас смаколиками, діти гостювали у неї аж три дні. Баба раділа, кружляла біля них, мов бджілка, догоджала. Старалася нікого не обділити увагою. Вони ж були на диво мовчазними та стриманими. Не вказували старій матері на її недоліки, не цькyвали неотесаністю… За столом також були неговіркими. Проте весь час якось незрозуміло зиркали один на одного, наче шукали підходящих слів, аби сказати про щось дуже важливе. Врешті перед самим від’їздом старший син завів розмову, яку так довго не наважувалися розпочати.

– Ви ж розумієте, що ми вже обжилися у місті й у село не повернемося. Та і їздити до вас часу майже немає, – пояснював, винувато ховаючи очі. – Ми вирішили, що віддамо вас до будинку престарілих…

Його слова боляче різонули Оксеньку. Зблідла. Повітря враз забракло. Заглядала дітям в очі, намагалася збагнути, чи не розігрують вони її.

– Зрозумійте, так буде краще для вас, та й нам спокійніше, – підхопила розмову дочка. – Будемо вас там відвідувати. А за хату не переживайте, ми вже й покупця на неї знайшли.

Оксана ледве не впала. Схопилася за паркан, присіла. Всередині щось наче обірвалося, заважало дихати… Якийсь час вона просиділа мовчки. Поволі проковтнула клубок, що підступив до горла, сховала сльози і тихо, ледве чутно, відказала:

– Якщо ви так вирішили, нехай буде по-вашому. Дайте мені тиждень, аби зібратися, попрощатися із сусідами, а тоді приїжджайте.

Щойно автівка сховалася за пагорбом, бабуся злягла від плачу. За що вони так з нею? Чим завинила? Невже була для них поганою матір’ю? Сотню разів запитала це у себе, а відповіді так і не знайшла. Вкотре вийшла на подвір’я, обійшла квітники, постояла хвильку під кленом і пішла пакувати речі.

У день, коли повинні були приїхати діти, село облетіла новина – Оксеньки не стало. Сусіди зібрали, що хто мав, та й провели її в останню путь, як годиться. Провести односельчанку в останню путь прийшли і старожили, і молодь, і навіть діти. Кожен переживав втрату старенької Оксани.

– Доброю вона була людиною, не вміла чинити зло, – пролунало десь з натовпу.

Незворушними стояли лише син з дочкою. На закам’янілих обличчях важко було розгледіти смуток. Зітхали, схиляли голови, поправляли мамі на голові хустинку. Коли ж донька взяла її холодну руку, здавалося, що Оксана навіть посміхнулася. Лише для них і жила, хоча вони цього не зрозуміли.

Нащадки одразу ж поспішили до міста. В село вони більше так і не приїздили. Не продали і старої хатини. Чи то купувати її вже ніхто не хотів, а чи самі продавати передумали?

Стояла собі одиноко на краю села, позирала порожніми вікнами в поле. Від колишньої чепурності з часом не лишилося й сліду, як і надії на те, що колись тут знову завирує життя…

Марія МАРТИНЮК

Фото ілюстративне, з вільних джерел.