Рая приїхала в рідне село. Дітей і чоловіка з собою не взяла, приїхала одна. Старенька мама ще жодного разу не бачила зятя. – Мамо, ми наступного разу обов’язково онуків твоїх привеземо, обіцяю, і Сашко приїде, – змахуючи сльози говорить Раїса.

– Добре, доню, ти ж знаєш я завжди вам рада, приїжджайте тільки частіше! А тепер їж, хоч поправишся трохи, поки у мене, схудла он як. Марія Микитівна киває, знову і знову вдивляючись в глянцеві картки своєї рідні, далекої і такої чужої

Раїса Іванівна зійшла з автобуса і вдихнула чисте сільське повітря. Подивилась – нічого і не змінилося за ті десять років, що вона провела в рідному місті чоловіка, а тепер уже і її дітей – близнюків Олі і Жені.

Ні, дітей вона не привезла, побоялася, дорога далека, а вони недавно перехворіли хоча мати чекала, в листах писала, картки все просила.

– Так і живу одна, коротаю свій вік, – зітхала Марія Микитівна, підливаючи чай дочці. – Ти їж, їж з дороги.

А потім, оглянувши ще раз Раїсу зітхала.

– Змарніла щось, кістки одні й шкіра.

– Та ні, мамо, я в хорошій формі, дієти дотримуюся, фітнесом займаюся.

– Чим? – не почула мати – кидай ти доню цю справу, інакше скоро від тебе зовсім нічого не залишиться, ось краще сметанки з сиром спробуй, може цукру покласти верхом, ти раніше любила?

– Ох, мамо, я не їм сметани, спасибі.

Марія Микитівна зітхнула, перебираючи фотографії, привезені дочкою, так онучок і не побачить напевно.

– Це Оленька зліва, а Женечка справа, – пояснювала Рая.

– Сама б і не розрізнила, як дві краплі води схожі.

– Мамо, побоялася я одна з дітьми в дорозі, Сашкові ось дали б відпустку, а так.

– Та нічого, я розумію, тільки ось час йде, а я навіть і зятя свого не бачила жодного разу.

– Так ось він! – Раїса дає фотографію матері, та киває, тільки це все одно не те.

У будинку тихо, тільки годинник з зозулею, яким вже сто років в обід ведуть рахунок дням, годинам і секундам самотності, яка оселилася в будинку після того, як не стало чоловіка. Два старших сина після армії так і залишилися в чужих містах знайшовши там своє щастя.

У старшого сина, у середнього дві дочки. Онуків так і не бачила, тільки глянцеві картки щорічно прилітають в паперових конвертах, а Марія Микитівна довго-довго їх розглядає силкуючись зрозуміти хто є хто.

***

– Ой, мамо, це тітка Люба такою стала? – сказала Раїса з цікавістю втупившись в віконце.

– Так, розповніла, ніби й не їсть нічого такого, – знизала плечима жінка.

– А хто це поряд з нею? Чий хлопчик?

– Так Надькин, подружки твоєї.

– Заміж вийшла? – ахнула Раїса.

– Ні. Від кого дитина – ніхто не знає.

– Значить нагуляла.

– Що за слова такі, Раю? – сказала з докором Марія Микитівна, а на обличчі її заграла посмішка, малюк якраз в цей час повзав серед ромашок поруч з Надіним будинком з цікавістю розглядаючи навколишній світ.

Від Раї не сховалося це, тут його бабуся зазівалася, задивившись кудись у далечінь, а хлопчик спритно перебираючи рученятами попрямував до дороги і вже було доповз до хвіртки, коли Марія Микитівна зірвалася, вибігла з будинку, підхопила малюка на руки і пішла відчитувати сусідку за поганий нагляд.

Та сиділа, винувато посміхаючись.

– Ти чого за хлоп’ям погано дивишся, до дороги все біжить! Ех.

– Та ну тебе, сусідка, нічого б з ним не трапилося, я поруч.

– У, прудкий який хлопець підростає! – посміхалася жінка притискаючи до себе чужого онука, за весь цей час вона так до нього прив’язалася, як до рідного!

– Рая, що там цікавого тобі розповідає? – запитує Люба.

– Так що, добре все, дітки підростають.

– А не привезла? – цікавиться Надія.

– Ні. До собі все кличе, а я куди вже, заважатиму тільки. На старість років в подорожі тільки і пускатися.

Сусідка тим часом швидко дістає льодяник на паличці з паперового кулька.

– Що ти, Любаня! Зубки все зіпсує, тільки вилізли!

– Та не буде нічого, – махає рукою жінка і забирає онука, – йди краще в будинок, Рая в вікно визирає, зачекалася.

Неохоче, Марія Микитівна віддає малюка, і йде до будинку.

***

– Мамо, ми наступного разу обов’язково онуків твоїх привеземо, обіцяю, і Сашко приїде, – змахуючи сльози говорить Раїса.

Марія Микитівна киває, знову і знову вдивляючись в глянцеві картки своєї рідні, далекої і такої чужої.

– Добре, доню, ти ж знаєш я завжди вам рада, приїжджайте тільки частіше! А тепер їж, хоч поправишся трохи, поки у мене, схудла то як.