Не знаю що робити. Заміжня 2 роки. Коли зустрічалися з Павлом, була у нас сварка, про яку дізналася його мати. Не буду розповідати, це довго. Тоді ми були заручені. Загалом, після того як вона дізналася, вона покликала мене так би мовити, на розмову. Я приїхала до неї додому з тортиком. Я не знала, що вона в курсі про нашу сварку.

Галина Іванівна з порога зустріла мене з кам’яним обличчям, а розмова наша почалась зі слів – Чим ти займаєшся, там, у своїх відрядженнях. – Уявляєте? Я в той час була їй навіть не невістка. Мій здивований вираз обличчя все пояснював. І вона продовжила. – Не смій морочити голову моєму Павлику. А як зіпсуєш йому життя… будеш мати справу зі мною.

Я, звичайно, була здивована, і мені було прикро, що чоловік розповів їй про нашу сварку. Я відповіла, що це наша з ним особиста справа, і ми самі розберемося, і пішла. Вона додала, щоб я її синові не говорила нічого. У цей вечір я хотіла поставити крапку, розійтись з ним, хоча зустрічалися ми 2 роки.

Павло прийшов з квітами, намагався помиритися, але не знав про дії своєї мами. Я сказала, що хочу розійтись, і в істериці сказала все, що почула від його мами. Він тут же почав телефонувати їй і пред’являти претензії. І вона йому.

– Кидай її, вона тебе не варта, я тобі кращу знайду. А як ні, то я сама щось придумаю, і весілля не буде, – говорила вона сину.

Але в результаті ми все-таки одружилися і вона робила вигляд, що нічого не сталося, і як вона добре до мене ставиться. Гаразд, я проковтнула таку образу.

Потім, в першому триместрі вагітності, вона довела мене до істерики, знову пішли образи: – ти безсовісна, треба було за багатого виходити, думала за мого сина заміж вийшла, в казку потрапила?

Таких сцен було ще дуже і дуже багато…

Загалом, зараз моїй дитині два місяці. Через карантин вона не приходить, але хотіла приходити кожен день, хоча перші місяці життя вважаю особливими для встановлення зв’язку.

Я дуже хотіла малюка, і зараз шалено щаслива незважаючи ні на що, і я не хочу, щоб вона не те що залишалася з нею, а навіть доторкалася.

Перші пару днів приходила, купала, так моя дочка постійно плакала, а потім ми самі почали купати, так вона спокійно себе веде, насолоджується.

Так ось, що робити? Це не образа, я просто їй не довіряю. Так вона виростила чудового сина, але…

Я багато раз йшла на компроміс, робила вигляд, що все забула. Може хтось скаже, що я образлива, але я просто хочу елементарно шанобливого ставлення. Буду рада будь-якій пораді. Дякую!

Джерело