Пізня любов.  Кожній жінці хочеться бути щасливою, щоб поруч з нею був коханий чоловік, який також любив би її, піклувався про неї, пилинки здував. На жаль, такого чоловіка вдається зустріти не всім або не відразу, а лише через роки. За матеріалами

Наших бабусь в основному виховували так, що чоловік для них повинен був стати уособленням пана, якому необхідно прислужувати, слухатися його у всьому, навіть в тих випадках, коли він негідно поводився з дружиною. Саме з такими наказами (слухайся у всьому свого чоловіка) наші бабусі, та й мами часом, виховані такими бабусями, виходили заміж і жили все життя за цими правилами. Бувало, чоловік гуляв щосили, на дружину руку піднімав, гроші прогулював, а дружина все одно повинна була слухати тільки його, бути вірною і намагатися у всьому догоджати своєму чоловікові.

Все життя Наталія Іванівна прислуговувала чоловікові, який частенько вживав оковиту, грошей в будинок не приносив, а їй, щоб підняти п’ятьох дітей, доводилося горбатитися на кількох роботах. І ніколи вона не сміла заперечити щось чоловікові: він завжди був для неї майже, як цар або навіть Бог.

Діти вже давно виросли, розлетілися, хто куди, а Наталя Іванівна, як і раніше жила за заведеним ритмом: готувала чоловікові смачні борщі, свіжі сорочки, а від нього лише чула: “Подай, принеси”. Всі свої сили, любов віддавала своєму благовірному. А від нього не пам’ятала, коли останній раз чула слова: “Люблю, спасибі”. Та й взагалі чи чула вона коли-небудь їх від нього?

Обоє вони вже були на пенсії і просто доживали свій вік, як то кажуть, ні любові, ні туги, ні жалості між ними не було. Одного разу районний відділ соцзабезпечення запропонував Наталії Іванівні відправитися в санаторій: все-таки здоров’я її вже підводило, роки брали своє, а вона за все життя ніде ніколи не відпочивала – все жила для дітей та для чоловіка, про себе і не згадувала. Довго роздумувала Наталія Іванівна: їхати в санаторій чи ні, як її чоловік без неї залишиться, пропаде адже – ковбасою магазинної доведеться харчуватися, замість домашньої звичної їжі. Але все ж вирішила поїхати.

Ось уже минули три тижні, які складали курс її лiкування в санаторії, і раптом у дочки Наталії Іванівни, яка була до неї ближче всіх, пролунав телефонний дзвінок: “Я залишуся в санаторії ще на один курс!” Рідні були здивовані: як же так, грошей у пенсіонерки Наталії Іванівни на покупку путівки немає, соцзабезпечення теж не роздаровує по кілька курсівок. Що ж відбувається?

А через ще трійку тижнів повернулася Наталя Іванівна в свій будинок, але лише за тим, щоб забрати з нього все найнеобхідніше – сукні, взуття. Розповіла про себе тільки кілька слів, що познайомилася в санаторії з чоловіком, який і купив для неї другий курс лікування, щоб тільки не відпускати її від себе. Вона заїхала додому, щоб попрощатися з колись коханим чоловіком і сказати, що переїжджає до чоловіка, який здуває з неї пилинки, не дозволяючи навіть нахилитися, щоб зашнурувати туфлі: поспішає допомогти їй у всьому, береже її, піклується про неї.

Відтоді, – закінчила свою розповідь Наталя Іванівна, – минуло вже більше десятка років, а ми, з моїм новим чоловіком, живемо не нарадуємося. Інколи розуміння щастя, і саме щастя приходить дуже пізно. Головне, розпізнати і не втратити його.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.