ВАСИЛЕНКИ ВИДАВАЛИ ЗАМІЖ ДОЧКУ. ЧЕКАЛИ З СЕЛА МАТИ НАРЕЧЕНОГО, МАЙБУТНЮ СВАХУ. ПРИЇХАЛА МАЛЕНЬКА КРУГЛЕНЬКА ЖІНКА В СІРІЙ ПУХОВІЙ ХУСТЦІ. ВАСИЛЬ НЕ МІГ ВІДВЕСТИ ОЧЕЙ ВІД АННИ: ВОНА БУЛА СПОВНЕНА ТІЄЮ ОСОБЛИВОЮ ВПЕВНЕНОЮ ЖІНОЧНОЮ СИЛОЮ, ЯКА ТАК ВAБИЛА КОЛИСЬ ВАСИЛЯ В ЖІНКАХ. ЗА ДОВГІ РОКИ ШЛЮБУ НЕ ОТРИМАВ ВІН ВІД СОФІЇ СТІЛЬКИ ДУШЕВНОГО ТЕПЛА І ПОВАГИ, СКІЛЬКИ ПЕРЕПАЛО ЙОМУ ВІД АННИ ЗА ОДИН ДЕНЬ

Сваха…   Василенки видавали заміж дочку. Чекали з села мати нареченого, майбутню сваху, з якою не були знайомі. За матеріалами

Поїзд приходив о першій годині ночі, і Василь Василенко, високий і незграбний, відправився зустрічати гостю.

На вокзал Василь прийшов зарано і в очікуванні поїзда походжав по платформі. Згадував, як п’ять років поспіль зустрічав з цим поїздом доньку-студентку, що приїжджала на вихідні додому з обласного центру. А тепер – треба ж! – зустрічає, свою сваху.

Оголосили прибуття, і Василь несподівано захвилювався: а чи сподобається йому ця жінка? Чи зможе вона порозумітися вони з його Софією? Раптом не захочуть ні в чому поступатися один одному! Почнуть по дрібницях сваритися! Буває і таке.

Василь поспішив до газетного кіоску, де йому сказала стояти Софія, що послала свасі запрошення.

Він ледве встигав крутити туди і сюди голову, боячись прогавити появу майбутньої родички.

Василь позадкував і затнувся об чиюсь валізу. Обернувся. Перед ним стояла маленька кругленька жінка в сірій пуховій хустці.

– Ну, здрастуй, сват. Спасибі, що зустрів …

– Ласкаво просимо! – прогудів Василь і несміливо потиснув маленьку теплу руку. Він відчував себе ніяково за допущену похибку, і жінка помітила це.

– Що? Може очікував зустріти іншу паню? – лукаво примружила на Василя яскраві тямущі очі.

– Ми, свахо, пішки підемо, якщо ти не проти! До нас тут недалеко, – твердив Василь.

– Так я знаю приблизно, де ви живете. Не велике містечко у вас. Тебе ж Василем кличуть?

– Василем!

– Ну, а мене Анною!

Василь з цікавістю розглядав свою сваху:

– Що ж ти одна завітала? Чоловіка б свого взяла. Мені б веселіше з ним було.

– Весело б точно було! Так весело – хоч відбавляй! – підхопила Анна з нальотом якихось своїх таємних думок і глибоко зітхнула, як би хотіла з чимось змиритися.

І перевела розмову на дітей.

Ось і прийшли.

– Сваха приїхала! Наша дорога! Ну, здрастуй, здрастуй, мила родичко!- зустріла гостю дружина Василя, Софія, і нахилилася цілуватися. – Роздягайся, солодка! Будь як вдома! – Софія допомогла Ганні. Замилувалася гостею:

– Ой, яка вона у нас свіженька та молоджава … І не подумаєш, що сина одружує! Хоч саму під вінець! Ось що значить в селі жити! Зі свого, сонечком, молочком! На чистому повітрі!

Василь теж не відразу відвів очі від Анни: вона була сповнена тією особливою впевненою жіночною силою, яка так вражала і вабила колись Василя в жінках.

– Ти ба! Старий, а очі витріщив! – штовхнула чоловіка Софія.

– Що ти його так? Він начебто в тебе мужик сумирний … – заступилася Анна.

– Всі вони сумирні, поки сплять! Носом до стіни! – пробурчала Софія.

Василь, щоб заспокоїтися, старанно заштовхав хустку свахи в рукав куртки, прилаштував її з краю на нижній гачок і, не глянувши більше на гостю, покинув кухню.

Забився в далеку доччину кімнату, присів на диван у жарко натопленій печі і задрімав.

Отямився, коли в будинку стало тихо і загасили світло. Вирішив перебратися в свою комірчину поруч з кухнею.

У великій кімнаті біля дзеркала стояла Анна в довгій сорочці і розчісувала на ніч волосся.

– Здуpів? Шастати тут! – підкинула з подушки голову Софія.

Сваха не поворухнулася. Спокійно промовила:

– А чого! Ми тепер ніби як рідні. Вірно, Вася? Василь зловив в дзеркалі її усмішлівий погляд і, не відповівши, кyлею вилетів з кімнати.

Перед тим, як лягти спати, довго сидів в холодних сінях. З сумом і тривогою думав: «Швидше б дочка з нареченим приїхала, чи що …»

А вранці прокинувся, почув в будинку неквапливий неповний голос Анни, і радість, велика і незрозуміла його переповнила.

– Ого! З чого б це? – здивувався Василь і розгубився. Напнув на себе похмурість і вийшов на кухню.

Анна, в білій кофтинці, поралася біля столу. Доброю посмішкою відповіла на його привітання.

Василь покірно поплентався до умивальника.

Їв мовчки, і Софії це не сподобалося.

– Що відлюдьком сидиш? Нічого не запитаєш? Поцікавився б, по скільки на весілля вирішили витрачатися? Чи тебе це не стосується? Чужу дівчину – не дочку рідну – заміж видаєш? Хороший б батько постарався і підкинув би грошенят єдиній доньці на весілля! Міг би на цей випадок заздалегідь приготуватися!

– А я, може, подарунок хочу … – зам’явся Василь, давно готувався до цієї події.

– Подарунки нині не в моді. Молодим гроші подавай! Самі збагнуть, що їм потрібніше! – заперечила Софія.

Василь побрів в прибудову, де у нього стояв верстак для виконання замовлень на дому. Дістав з шухляди з інструментом заховані в рукавицю гроші.

Приніс і подав дружині:

– На! Давай від батьків!

Софія квапливо перерахувала і сунула в кишеню фартуха з образливими для Василя словами:

– Ти приховував з зарплати!

Він затремтів, ледь не зірвався: це був лівий заробіток, зібраний не за один рік.

– Годі, свахо. Золото – у тебе, а не чоловік! Мій хоч би копійку коли зберіг! – заступилася Анна, і в погляді, кинутому на свата, прорвалося стільки тепла і поваги, що Василь відразу обм’як і відійшов душею.

Сваха йому ще й підморгнула, мовляв, не бійся!

У двері боязко постукали.

– Так! Заходьте! Не замкнено! – крутнув на стукіт Василь. Двері відчинилися, і якось боком переступив поріг кволий чоловічок в куцій фуфайці.

– Можна увійти? – почав він, і маленькі очі спалахнули радістю при вигляді Анни.

– З’явився – НЕ запорошився! Все кинув! Я так і знала! – зблідла вона і опустила на стіл чарку.

– Не гaньби, жінко, при людях! Все в повному ажурі буде … Дай з родичами дорогими познайомитися!

Василь дивився на сваху і не впізнавав: її немов підмінили – ні жвавості в лиці, ні веселощів в очах. Одна турбота і занепокоєння.

– Буде йому, буде! – притримала вона руку Василя, що схилив пляшку над чаркою свата. Чоловік гнівно покосився на дружину, але промовчав.

Анна дивилася на чоловіка сумними очима і хитала головою:

– Тепер вже марно. Замикай – не замикай – все одно знайде, як свиня бруд … Не тут, так поза домом знайде! Не зупиниться, дітей спозорить! – журилася Анна …

***

Народу на весіллі було небагато. Молоді розписувалися в обласному палаці одруження і після збирали в гуртожитку однокурсників.

До батьків приїхали догулювати з найближчими приятелями.

Софія покликала до столу. Молоді пройшли на своє місце.

Скоро за столами розібралися, налили винo і притихли. Василь піднявся і скупо привітав молодих. Гості загули. А коли налили по другому разу, почали кричати «гірко».

Анна почала роздмухувати веселощі, прибирати до своїх рук весілля.

Танцювати пішла з Василем, і було йому з нею вільно і радісно.

Він міцно обіймав її гарячу спину, милувався чорним блискучим волоссям.

Анна поглядала на нього шаленими від веселощів очима, і Василь посміхався їй вдячно і радісно.

Софія стежила за ними невідступно злющими очима.

Коли Василь поніс укладати свата, що таки перебрав, вжалила чоловіка:

– Як з немовлям із сватами няньчишся!

Уклавши свата, Василь пішов курити на самоті на ганок.

Ловив вухом шум доньчиного весілля, а сам згадував те, далеке своє …

Тоді було йому дуже добре з Софією. А потім все кудись пішло, зникло, задушилося вічною турботою про гроші, речі, тепло і затишок …

Софія зовсім скоро очерствіла до нього і до всього, що не стосувалося доньки і господарства. Перестала стежити за собою. До Василя у неї виникла глуха люта недовіра, зайва підoзрілість і невиправдана ревнощі, як сьогодні … Хоча сьогодні був інший, виключний випадок.

Самому собі Василь брехати не став. За довгі роки шлюбу не отримав він від Софії стільки душевного тепла і поваги, скільки перепало йому від Анни за один день. І жити захотілося по-новому.

Рано вранці він проводжав сваху на поїзд: залишена без нагляду в селі скотина не дозволила їй догуляти весілля.

Жінка посміхалася, повна незрозумілого Василю жіночого щастя і умиротворення.

– Ти чого радієш? – заглянув він в її веселі очі.

– А як же не радіти, діток одружили!

– Постривай! Ще онуків доведеться няньчити та піднімати! Тепер це в моді! – заперечив Василь.

– І то правда! Та й добре: нудьгувати не доведеться! – жваво погодилася Анна.

Анна взяла квиток до своєї станції, і Василь провів її в вагон, закинув порожню валізу на верхню полицю.

А потім стояв на пероні під немитим вікном вагона і дивився на сваху.

Вона посміхалася йому світло і відкрито, з молодим, завзятим блиском в дивно радісних очах, трохи глузливих і відверто щасливих. Пустотливо, по-дівчачому морщила ніс.

І Василю було до сліз добре від давно забутої солодкої тривоги в серці. Поїзд пішов, а він довго ходив по платформі і крутив головою, намагаючись зрозуміти, що ж таке сталося з ним і з Анною.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.