На даний момент ми з чоловіком не розмовляємо. До цього часу наш шлюб був майже безхмарним, хоча ми разом вже більше п’ятнадцяти років. Мені і в голову не спадало, що між нами виникне конфлікт, який буде майже непереборним, і жоден з нас не захоче відступити від свого.

Причиною нашої суперечки є будинок. Точніше, не будинок, а “розвалюха”, яку чоловік успадкував від батьків. Тепер, коли Юри мати пішла з життя, будинок належить йому, як єдиному спадкоємцю. І він придумав справді “захоплюючу” ідею, що ми переїжджаємо туди жити. У Львові у мене робота, на якій я працюю вже багато років. Та й мені добре в квартирі, я почуваюсь комфортно. У нас більш-мент хороші умови для проживання. Діти звикли, у них тут школа, друзі, гуртки.

Я реально не уявляю, чим можна зайнятися у сільській місцевості. Ну добре  ми з чоловіком, а дітям там що робити?

Будинок дуже старий та занедбаний, потребує капітального ремонту. Туалету та ванни, звичайно ж, немає. Єдине, що мені подобається, так це невеличке подвір’я, та величезний сад з фруктовими деревами.

Не сперечаюся – свіже повітря, фрукти, ягоди, все це чудово. Але… За останні п’ятдесят років у будинку нічого не змінилося. Я й не уявляю скільки туди треба вкинути грошей, щоб зробити його комфортним для життя.

Там старі підлоги, старі вікна, двері… У домі чутно старечий запах, від якого мене просто вивертає, навіть коли я там цілий день.

На мою думку, нам слід продати будинок і купити ще одну квартиру. Тоді мені буде спокійніше жити, адже діти хоч чимось будуть забезпечені. В цю глушину, я впевнена, вони їхати жити не захочуть, навіть коли виростуть.

Але чоловік дотримується іншої думки. Для нього будинок – дім. Він виріс у ньому. Каже, що не уявляє, щоб продати його незнайомцям. У ньому жили його бабуся і дідусь, і він відчуває себе зобов’язаним зберегти будинок, як сімейну реліквію чи щось таке. Він не сприймає недоліків, які я бачу, так чітко.

Я йому кажу, що там капітальний ремонт потрібно робити, а він мені, що кроликів розводити буде. І як приємно, колись, на старості літ, посидіти на лавочці в саду і милуватися красою.

Я не можу його переконати. Мені комфортно у великому місті на п’ятому поверсі, де я ні про що не турбуюся, окрім прибирання, готування  та прання.

Мене зовсім не приваблює життя в селі. Мені це ніколи не подобалося, і я справді дивувалася людям, які все життя копалися в землі. Я не люблю навіть вирощувати квіти, що вже казати про картоплю, моркву та цибулю.

Не моє це, і крапка.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Джерело