«Мамочко, вітаю зі святом 8 Березня, бажаю щастя, здоpов’я, бадьорості. Постараюся приїхати, чекай. Твій син – Андрій». Марія дістала зі скриньки лист від сина і стала чекати. І ось вже 2 дні стоїть накритий стіл, а його все немає

Марія просунула свій жовтий, як воскова свічка, палець в дірочку поштової скриньки, там щось зашаруділо. За матеріалами

Тремтячими руками нишпорила вона по кишенях пальто, шукаючи ключ. Знайшла. Відімкнула. Дістала листівку.

Звичайно ж від нього, від сина. Вона прочитала, ворушачи вицвілими губами і часто моргаючи, щоб зігнати сльози, що заважають читати: «Мамочко, вітаю зі святом 8 Березня, бажаю щастя, здоpов’я, бадьорості. Постараюся приїхати, чекай. Твій блудний син – Андрій».

Вона чекала його весь день. І на другий день чекала його. Не могла ні їсти, ні пити, ні вийти на вулицю.

Сідала на скрипучий старими пружинами диван, провалювалася в нього своїм худеньким тiлом, гортала альбом з пожовклими фотографіями (ось він, Андрійко, – зовсім малюк, ось – випускник, з групою однокласників, а ось – з нареченою, яка з незрозумілих причин так і не стала його дружиною, а на цьому знімку Андрій бородатий, регочучий, в кожушку, а навколо тайга і снігові гори, а поруч друзі-геологи).

Вона довго, годинами, розглядала аматорські фотографії – чекала, чекала його, не могла дочекатися.

Вона встала, підійшла до вікна. Прямо навпроти світилися помаранчеві квадрати вікон іншого будинку.

Мати сліпо дивилася у вікно, водячи по склу пальцем, і здригнулася, помітивши, що в вікні навпроти стоїть дівчина і дивиться на неї.

Потім мати зрозуміла, що дівчина нічого не бачить, що вона, можливо, теж когось чекає. Але мати все одно не хотіла, щоб дівчина її помітила, і відійшла трохи вбік, сховалася за шторою, продовжуючи через укриття стежити.

«Не одна я чекаю. Всі жінки чекають когось, не можуть дочекатися – подумала мати. – Така вже наша жіноча доля»

І вона згадала, як в кращі роки своєї молодості чекала чоловіка з фронту і не дочекалася. А потім терпляче чекала, коли виросте син, рідний, коханий, єдиний.

Все життя прослужила друкаркою, брала роботу додому, аби його, Андрійка, вигодувати, вивчити. Він виріс, став дорослим, самостійним, зі своїми радощами і печалями.

І ось знову доводиться чекати, коли він відвідає її, хоча б під час своєї довгої відпустки, хоча б раз на рік, хоча б на два-три дні, прольотом, пробігом, транзитом.

«Така вже наша доля», – знову подумала мати й уривчасто зітхнула.

Але тут вона побачила, що в вікні навпроти хтось підійшов ззаду до дівчини, хтось високий і темний. Мати, звичайно, не могла чути, що вони там говорили, вона навіть не бачила, як ворушаться їх губи, але вона розгледіла, як змінилося від гніву обличчя дівчини, як змахнула вона по-пташиному руками, відштовхнула високого чоловіка від себе і різко повернулася до вікна, навіть погляд не проводжаючи його до дверей. І він пішов. В цьому мати чомусь була впевнена. І дівчина довго стояла, притулившись обличчям до скла.

Мати відвернулася від вікна, глянула на стіл, який уже другий день стояв накритим в очікуванні сина. «Що ж ти так довго Андрійко не йде? Адже обіцяв.» Не сідати ж одній.

І раптово їй прийшла в голову думка, мати навіть тихо розсміялася від своєї винахідливості. «А що особливого, – подумала вона, ніби виправдовуючись перед кимось. – Нічого особливого. Так я і зроблю».

Мати швидко перебігла вулицю, зайшла в чужий будинок, піднялася по чужій сходах, зупинилася перед чужою дверима. Віддихалась. Їй раптом стало соромно і страшно, і, щоб не передумати, вона квапливо постукала в двері.

Двері відчинила та сама дівчина – великоока, усміхнена, в розшитому фартусі поверх сукні.

– Вам кого?

– Вибачте, – зніяковіла мати. – Не знаю навіть, як і сказати. Я живу в будинку навпроти, я побачила вас у вікно, і мені здалося.

Дівчина здивовано підняла брови.

– Я в нормі, не лякайтеся! – швидко сказала мати. – Просто мені здалося, що ви теж дуже самотні сьогодні. Я хотіла покликати вас до себе. В гості. Я теж зовсім одна.

Дівчина розсміялася.

– Ах, ось що! – сказала вона, сміючись. – Але ви помилилися – я не одна, – і вона обернулася і крикнула: – Митю! Іди-но сюди!

За її спиною виріс здоровенний хлопець у чорному светрі, він обiйняв дівчину за плечі і пробасив:

– Що за шум?

– Так ось, Дмитро, – сказала дівчина і для чогось підморгнула матері, – ця бабуся – моя сусідка, і я хочу запросити її до нас в гості. Що скажеш?

І дівчина знову їй підморгнула.

Хлопець зам’явся. Йому явно не хотілося погоджуватися на такий варіант. Але він був, звичайно, вихованим хлопцем і тому мляво промимрив, знизуючи плечима:

– Що ж, будь ласка, заходьте.

А мати задихнулася від сорому і приниження.

– Ні! Що ви! – вигукнула вона. – Ні в якому разі! Ні за що!

Вона круто повернулася і швидко пішла, навіть побігла вниз по сходах.

Мати повільно піднімалася вгору по сходах, а коли майже дійшла до своїх дверей, то побачила незнайомого чоловіка, який сидить на сходинці.

Вона не бачила його обличчя. Він, здається, спав, опустивши голову на коліна.

Вона навіть хотіла зачепити його за плече і попросити відступитися, але він раптово здригнувся, цей чужий, незнайомий, втомлений чоловік, підняв голову і, посміхнувшись їй, тихо вимовив:

– Ну привіт, мамо.

Ось і дочекалася свого Андрійка!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.