Весілля так і не відбулося…   В селі все, як на долоні. Ми жили з дружиною спокійно, уникаючи непорозумінь і пліток, намагалися ужитися з усіма.

Наш старший син, Михайло, поїхав вчитися до столиці і залишився там після інституту. Зрештою, у нього була хороша затребувана спеціальність, і ми прийняли його рішення.

Молодший наш син, Анатолій залишився в рідному селі, де незабаром одружився з дочкою сусідки, дуже милою і скромною дівчиною.

Михайлу не щастило з жінками. У тридцять років у нього за плечима було два тривалих романи. Марина і Яна були розважливі і меркантильні, які використовували.

Коли він розлучився з Яною, ми з дружиною зраділи. Ми думали, що це найгірше, що траплялося, але доля повернула інакше.

Після трьох місяців розставання з Яною, Михайло сказав, що приїде на вихідні. Сказав, що приїде не один, хоче нас познайомити з кимось. Ми були стурбовані, так як з моменту розставання пройшло не так багато часу. Михайло приїхав. Він подзвонив у двері, хоча у нього був ключ.

«Привіт, тату!», – сказав син мені, але його погляд був прикутий до землі.

«Всім привіт!», – почувся голос Яни через Михайла, який, на жаль, не сплутаєш ні з ким. Я почав підозрювати недобре, подумки готуючи себе до чогось не дуже приємного. У будинок увійшла здивована дружина, на обличчі якої читалося нерозуміння.

“У нас буде дитина”. – Яна не стала тягнути гуму і відразу взяла бика за роги. Михайло просто стояв, опустивши очі, боячись нашої реакції.

Пізніше, залишившись з сином наодинці, ми з дружиною задали питання, яке мучило нас:

«Ти впевнений, що це твоя дитина?»

«Вона сказала, що це сталося, перед розставанням. Про те, що вона в очікуванні, вона дізналася, вже, коли ми розлучилися», – зізнався Михайло. Я лаяв його за легковажність.

Я нічого не маю проти дітей, навпаки. Але нехай вони будуть зaчаті в любові. Через цю Яну Михайло досить пережив. Вона поступала в три інститути, і ніде не довчилася, на думці у неї були лише гроші. Я знаю, що Михайло часто робив їй дорогі подарунки.

«Ви повинні одружитися», – сказала моя дружина. Вона не сприймає цивільні шлюби, вона вважає, це гріхом.

Нам нічого не залишалося, як поспішно готувати весілля. Яна була щаслива, Михайло не був налаштований настільки позитивно. Весілля вирішили святкувати в нашому селі. Михайло перестав посміхатися, просто ходив від вікна до вікна.

Яна постійно посміхалася, розповідала Михайлу про свої плани. Він не виявляв зацікавленості ні в чому. Швидше за все, через стрес. Але якби ми знали, що у нього на думці, напевно, ми могли б запобігти скандалу.

Настав день весілля, ми всі пішли в сільраду на розпис, потім нас чекали в церкві на вінчанні, на ньому наполягла моя дружина. Щаслива наречена в білому красивому платті, але Михайло, схоже, не був щасливий. У мені піднялася хвиля невдоволення. Я розумів, що він це заслужив. Коли Михайла запитали, чи згоден він взяти Яну за дружину, він мовчав. Голова сільської ради занервував і запитав ще раз.

«Ні». – пролунала відповідь Михайла. Що тут почалося! Голова став заспокоювати Михайла, думаючи, що це від хвилювання, Яна початку, щось говорити. Ми ніби опинилися в якомусь фільмі.

«Я знаю, що це не моя дитина. Я чув твою розмову з подругою кілька днів тому», – він повернувся до Яни, яка почала плакати. Це була ганьба. Яна втекла з сільради, і половина гостей послідувала за нею.

У селі, після того, що сталося, люди довго показували на нас пальцем. Якби Михайло сказав мені, що він знає, то ми змогли б уникнути багатьох витрат. Замість весілля, ми просто так закотили б бенкет сусідам, запросивши всіх. Не пропадати ж їжі. Я злюся на Михайла, але часто ловлю себе на думці, що в чомусь він має рацію.