Ніколи в житті не варто відштовхувати від себе людей, які щиро вас люблять і вважають вас своєю ріднею, бо ми ніколи не знаємо, що нас чекає попереду.

Поки Павлина дійшла до своєї хати від сільмагу, чи не все село знало, з якої нагоди вона так скупилася, що ледве тягне великі сумки. Всім, кого зустрічала, вона, здоровкаючись, повідомляла: За матеріалами

— Син із невісточкою приїхали!

Новина швидко розійшлася. Бо ж усі знали, що Ігор, майстер якогось там ПТУ у Вінниці, вже з рік як розлучився з дружиною, колишньою своєю ученицею, яку взяв заміж після втручання педколективу. Ту, першу, Зіну, після народження дитини Ігор привіз сюди, в Росошу, і з пів року вона жила у свекрів. Людям вона запам’яталася мовчазною жінкою-дівчам із завжди ніби трохи зляканими очима в старій Павлининій кацавейці. Сусіди, прошкуючи повз Павлинине обійстя, бачили, як вона поралась на грядках, на подвір’ї, вивішувала пелюшки, тягаючи скрізь за собою коляску з дитиною, навіть коли копала картоплю. Сам Ігор додому навідувався рідко. А як приїжджав, то нікуди з хати не виходив. Проте в селі все одно знали, що Павлина та Петро Шкураки невістці не раді. Бо ж Зіна з якогось там хутора з-під Житомира, у неї паралізований тато і в родині ще троє меншеньких…

— Влізло в те «петеу», годують, одягають, тільки вчись! — якось не втрималася Павлина біля криниці. — А воно, бач, не хоче саме собі на хліб заробляти, а знайшло дурного, щоб на неї горба гнув!

Уже коли Павлина, люто розхлюпуючи воду з відер, широко крокувала шляхом, Любка, бібліотекарка, колишня Ігорева однокласниця, сказала:

— Зате ви своєму Ігорку все ціну не складете. Принцесу хотіли висватати…

— Одиначок… Усе життя йому придане складали. Щороку по три бики здають та по шість кабанів колють… — загомоніли жінки.

Минули осінь і зима. Стали Шкураки картоплю садити. Без невістки.

— Де ж Зіна? — спитала найближча сусідка, Денисючка.

— Додому поїхала, — відрізала Павлина.

І знову рік минув… Другий…

А ось новина! Ігор із дружиною приїхали.

— Із Зіною? — перепитала, ніби так собі, Денисючка.

— Яка там Зіна! — усміхнулася Павлина. — Люда! На другому курсі у Вінницькому медінституті вчиться! Її батько — головний лікар десь під Вінницею. А мати — завуч у школі.

Десь надвечір ті, хто живе під лісом, бачили, як молодята з дубнячку виходили. Видно, празникували там увесь день. Ігор, кучматий, тонкостанний млявий молодик (у батька пішов), вів за талію повненьку білявку у червоних штанцях, які ледь не тріщали на ній. У руках тримали картатий плед…

Відтоді Павлина не кривилася, коли мова заходила про її другу невісточку, як незмінно пестливо називала вона Люду. Навпаки — охоче розповідала, що живуть молодята у сватів під Вінницею. Там така хата, як в їхньому селі будинок культури. Щоправда, це Ігор розказував, бо вона з Петром після весілля ночувала в готелі.

Павлина кожною зморщечкою втішалася сватовими статками. Хвалилася, що Ігор скоро покине те «петеу» та переїде до свата, бо той підшукав йому гарну роботу завгоспом у лікарні.

— А сватам Ігор подобається? — лагідненько допитувалися сусідки.

— Ви вже таке й спитаєте! — ображалася. — Та ж Ігор у мене — золота дитина! Він у вільний час по людях комп’ютери ремонтує, копійку в хату несе.

— Гроші завжди не зайві… — підтакували жінки. — Ще ж і аліменти треба платити…

— Пхі-і-і… — Павлина на те аж плечима стенула. — Ще тільки про це він не думав! Невісточка своїм батькам і не казала, що в нього є дитина. От мудра голівонька! Шепче мені на весіллі: «Глядіть, не проговоріться мамі, що Горік аліменти платить. Не треба, щоб вона знала!» І справді, що, в нього на лобі та дитина намальована?

Питаю тихесенько в Ігорьочка: скілько тепер платиш? «Та… — мнеться, — вона на аліменти не подавала… То я так, на око… Шістсот гривень…». Що це, думаю, я шістсот гривень для сина не знайду? Нехай свої гроші всі у сім’ю несе. То тепер я щомісяця шістсот гривень переказую тій біді. Воно ще й дякує! Оно на Новий рік листівку надіслала.

Жінки слухали й дивувались, як помолодшала Павлина, яка стала жвава і весела, аж хода її змінилась.

Аякже, синівське щастя — материна втіха. Мама ладна з себе останню сорочку зняти і дитині віддати, а Павлині до останньої сорочки ще ой як далеко. Старий Шкурак на бензозаправці тридцять років відробив і вже сім літ газові балони попід хати розвозив. Хвалилася Павлина, що старий у банк депозит (гордо вимовляла жінка модне слово!) поклав. Та такий, що і син усе життя батька добрим словом згадуватиме, і в них до глибокої старості хліб із маслом на столі буде.

Тепер Ігор приїжджав додому ще рідше, бо свати почали прибудовувати їм хату…

За тими клопотами ледве встиг на батьків похорон. Нещастя так раптово звалилося на Павлину, що вона стала безпорадна, як мала дитина. Мовчки дивилась, як чужі люди порядкували в хаті, як виростав чорний горбик. Погляд її ставав осмисленіший лише тоді, коли зупинявся на статурних постатях Ігоря й Люди.

Встигли-таки попрощатися з батьком, як і належить шанобливим дітям, усе кинули, приїхали, не осоромились перед селом.

Тільки вдома, коли з хати повиходили всі чужі, Павлина сказала синові через силу:

— Немає тата, сину…

— Нема… — неуважно кивнув Ігор, про щось напружено міркуючи біля вікна.

А на ранок діти стали збиратися в дорогу.

— Побудьте ще трохи… — просила Павлина.

— На роботу треба, — відказала за сина Люда.

Збиралися. Павлина мовчки дивилася, як Ігор виймав із шафи новий батьків кожух, костюм, як Люда порпалася в татових сорочках, відкладаючи малоношені. Аж коли Ігор став розглядати напроти вікна старий, але добротний, з якісної вовни батьків светр, в якому той ходив на роботу і в якому його не стало, вуста матері розтулилися:

— Синочку, хіба ти його носитимеш?

— Знайдеться, кому носити, мамо, — сказала, як відрізала, Люда, відбираючи в Ігоря светра і запихаючи його коліном у валізу. — Я його на нитки розпущу!

Молоді поїхали. Шафа стояла порожня з відчиненими дверцятами, як людина із роззявленим чорним беззубим ротом.

Павлина збирала людей на дев’ятий день, сороковий. Ігор не приїхав і на роковини. І нічого не написав.

Навесні Павлина вирішила сама клопотатися про пам’ятник чоловікові, тож запитала сусідку Ніну, котра працювала в райцентрі у відділенні банку, як частину грошей з отого Петрового депозиту зняти. Та дуже здивувалася:

— Які гроші? Депозит же на Ігоря був оформлений. Він пів року тому все до копійки зняв. Із процентами. А ви не знали?!

Уже сусідка давно пішла, а Павлина все стояла біля хвіртки і дивилася їй услід. На душі було порожньо, а у пам’яті чомусь зринав металевий Людин голосочок:

— Знайдеться, кому носити…

Несподівано вона намацала в кишені отриману вчора листівочку. «Дорога Павлино Іванівно! — писала Зіна.— Як ви там? Спасибі, що не забуваєте нас із Васильком. Завжди готові допомогти. Цілуємо. Будьте здорові та щасливі…»

Тетяна ЯКОВЕНКО,

м. Вінниця.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.