Доля Наталки.  Ми навчалися в педагогічному і на четвертому курсі була практика, і нас розподілили по школах. Ми з Наталкою потрапили в паралельні класи. «Довірили» нам п’ятикласників, – вважалося, що вже з ними практикантки зможуть впоратися. За матеріалами

Я була сміливішою, а ось Наталка трималася невпевнено. Я навіть переживала, як вона буде одна в класі вести урок.

Для початку нам порекомендували подивитися, як веде урок досвідчена і сувора Людмила Георгіївна – вчитель української мови як раз з того класу, в якому мала викладати Наталка.

Сіли ми на задню парту, спостерігаємо за класом і вчителем. Учні, намагаючись не підвести вчителя, тягнуть руки, відповідають на питання. А зліва від мене, теж на задній парті, сидів хлопчик – худенький, світловолосий. Сусіда по парті у нього не було.

Він не відволікався, але сидів з байдужим виглядом. Коли вчитель його питав, повільно вставав і відповідав невлад або зовсім мовчав.

– Сідай, Петренко, – два! – підкреслено сухо сказала в кінці уроку Людмила Георгіївна.

Слова учителя хлопчик сприйняв без жалю на обличчі, немов уже звик до низьких оцінок, – Наталя дивилася на нього зі співчуттям. На перерві ми запитали у однокласника, чому Павло Петренко такий невеселий і не відповідає на уроках.

– А-аа, – махнув рукою однокласник, – у нього мами немає.

– Як це немає?

– Вона їх кинула з батьком, – сказав хлопець і тут же втік.

Після двох тижнів практики ми почали приходити на уроки один до одного. У класі Наталки я не впізнала Павла, точніше сказати, я його впізнала, але вів він себе зовсім по-іншому. Майже весь урок тягнув руку і просився відповідати.

Відповіді були не завжди правильні, не зовсім повні, але хлопчик старався – це було помітно. А Наталка підтримувала його, завжди знаходила, за що похвалити учня. Я здивувалася, що тиха, невпевнена в собі Наталка може так легко знайти спільну мову з усім класом.

В кінці практики, під час перерви, ми з Наталею йшли по коридору, по якому носилася дітвора. І раптом назустріч нам іде Павло і тягне за руку молодого чоловіка.

– Ось вона, – сказав Павло чоловікові, – це наша Наталія Іванівна.

Ми стояли розгубившись.

– Ну, тату …. – потягнув Павлик чоловіка за рукав.

Батько стояв, знітившись, не знаючи, що сказати. Одягнений він був просто, комір сорочки не був розпрасований, лице не поголене.

– Здрастуйте, – сказав чоловік, – спасибі вам, Наталіє Іванівно, за сина; він тепер з української трохи підтягнувся, інтерес до навчання з’явився.

Тут я, пославшись, на якісь справи залишила їх поговорити.

Пройшов місяць. Ми сиділи в ​​студентській їдальні і допивали компот.

– А ми з Сергієм зустрічаємося, – сказала раптом Наталка.

– Що за Сергій?

– Батько Павла Петренка, – пам’ятаєш?

– Оце так! І ти мовчиш?!

– Спочатку було незрозуміло, а тепер уже серйозно у нас все. Якщо все буде добре, то одружимося.

– Заміж за тридцятирічного чоловіка та ще й з сином?

– Сергій дуже хороший. Просто йому не пощастило, – пояснила Наталія, – дружина кинула їх з Павликом два роки тому і поїхала в невідомому напрямку. Сина він один виховує, та ось ще мама його допомагає.

– Ну і навіщо тобі це треба? – спробувала я відмовити Наталку, – у тебе держіспити через рік, тобі вчитися треба. Зустрічайся просто так.

– Ні, – похитала головою Наталка, – я хочу, щоб все було по-справжньому. У мене ж батьків немає: батько давно від нас пішов, мама пoмерла; я з бабусею жила. Бачу, що і Сергій теж хоче, щоб була справжня сім’я.

– Ну, а Павлик як до тебе ставиться?

Наталка розсміялася: – Павлик чудово ставиться, недавно умову батькові поставив: «Буду, – каже, – добре вчитися, тільки коли одружишся з нашою практиканткою Наталією Іванівною».

На державні іспити, як годиться, принесли квіти викладачам. Але коли Наталка вийшла з аудиторії з оцінкою «добре», в коридорі з букетом квітів на неї чекав Павлик. Батько був на зміні, а Павлик прийшов підтримати свою нову маму.

Через рік, коли ми ще були в пошуках наречених, Наталка вже катала в колясці новонароджену дочку. Частенько я зустрічала їх всією сім’єю: усміхнених і щасливих. Буває і так.

Фото ілюстративне.