Я приїхала до доньки у місто. Три доби поїздом їхала, втомилася. Зять зустрів якийсь сердитий, всю дорогу мовчав. Я роздала всім подарунки, зятю віддала пенсію.

– Завтра ми всі поїдемо рано, ти спи скільки хочеш! – повідомила донька Василина. – Взагалі, відчувай себе як вдома. Відкривай холодильник, діставай все, що знайдеш. Там суп наварено на кілька днів, котлети, бери, обідай. 10 днів я просиділа сама в квартирі. А потім почала збирати торби додому

– Приїхала, називається, у гості до дочки і внуків! – розповідає 60-річна Діна Романівна. – Три доби туди, три – назад тряслася поїздом, через всю країну. В результаті майже всі десять днів просиділа одна в порожній квартирі! У них у всіх, бачте, справи! Хіба так можна?

Дочці Діни Романівни, Василині, 34. Вона живе в столиці, у неї сім’я – чоловік, двоє дітей-учнів. У столицю Василиса приїхала разом з чоловіком з невеликого міста десять років тому. Живуть, працюють, народили дітей, з невеликою допомогою батьків, які залишилися в селі, ​​взяли квартиру в кредит.

Діна Романівна, щоб допомогти дочці, продала там у себе дачну ділянку з будиночком. Звичайно, суму вони зі сватами зібрали за столичними мірками невелику, але хоч щось. Діти були вдячні.

Засмучує Діну Романівну тільки те, що роками не бачиться з онуками.

– Запрошую їх до нас – не їдуть! – зітхає Діна Романівна.

– Дорого, кажуть, всією сім’єю.

Діна Романівна зібралася і приїхала до дочки сама. Взяла квитки і зателефонувала Василині – мовляв, їду в наступному місяці, зустрічайте, поїзд такого-то числа прибуває на вокзал, вагон такий-то.

Діна Романівна була впевнена, що дочка візьме якісь відгули або дні в рахунок відпустки, вони поспілкуються, наговоряться, погуляють по столиці, сходять по магазинах, бабуся купить якісь подарунки онукам – з того, що вони виберуть самі.

Може бути, навіть і зять виділить якісь дні, відпроситься з роботи і покатає їх на машині по столиці. Зрештою не бачилися п’ять років! Спілкувалися тільки по скайпу.

Але яке ж було здивування Діни Романівни, коли вона зрозуміла, що Василина навіть не подумала якось звільнити собі дні на час її приїзду.

У перший день – це була неділя – зять на машині зустрів її з поїзда, привіз додому. Діна Романівна помилася з дороги, роздала подарунки, попили чаю. Дочка постелила їй ліжко, запропонувала відпочити і, як би між іншим, принесла ключ від квартири.

– Завтра ми всі поїдемо рано, ти спи скільки хочеш! – повідомила Василина.

– Взагалі, відчувай себе як вдома. Відкривай холодильник, діставай все, що знайдеш. Там суп наварено на кілька днів, котлети, бери, обідай. Погуляти сходи! У нас тут парк дуже гарний недалеко. Телевізор включай, якщо хочеш. Ось ключі, на нижній замок можеш, в принципі, не закривати, тут просто все: цей від під’їзду, цей від тамбура, цей від квартири. Ледь що, дзвони, номер ти знаєш.

– Ви всі йдете? На цілий день? – підвела очі Діна Романівна

– Мамо, ну а що ти хочеш, ми працюємо! – відповіла Василиса.

– З роботи ніхто просто так не відпустить. У дітей школа, басейн, у молодшого логопед, у старшого англійська.

– Ну, можливо, можна один раз за п’ять років пропустити ці ваші гуртки? Бабуся приїхала! І ти взяла б дні в рахунок відпустки або як. Що я тут буду робити одна? Я телевізор приїхала дивитися? І парк цей ваш мені не потрібен!

– Мамо, ну що ти як маленька, – зітхнула Василина.

– Я працюю, хто мене відпустить? Про те, щоб роботу пропустити, і мови немає! А дитячі заняття. За все гроші заплачені, їх ніхто не поверне. Тим більше ми і так вже пропустили багато минулого місяця, хворіли.

І потягнулися дні. Рано вранці Василина, її чоловік і діти їхали з дому – на цілий день. Поверталися пізно. У дітей школа з кружками і секціями, у дорослих робота до пізнього вечора.

-Донька навіть в суботу на роботу поїхала! – зітхає Діна Романівна. – Квартальний звіт, каже, нічого не встигаємо.

Загалом, Діна Романівна серйозно ображена на дочку. Навіть поговорити толком не встигли, як же так? Все на бігу, на льоту. Зять так і зовсім приходить з роботи за північ. Ну з ним все зрозуміло, може, і не особливо хоче з тещею сидіти ніс до носа. Але Василина? Про те, що їде мати, було відомо заздалегідь, як мінімум за місяць. Можна ж було якось підлаштуватися?

Тим більше, п’ять років не бачилися.

***

– Мама щиро вважає, що я мала кинути всі справи і скакати перед нею козою! – обурюється Василина. – Відпросися, каже, з роботи! Начебто це так просто! Представляю, приходжу я до нашої начальниці і кажу – Ольго Анатоліївно, відпустіть мене на тиждень, у мене мама приїхала. Сміхота! У мене дитина хворіла тут після Нового року, я і то відпроситися не могла толком, на наради приїжджала.

– Відпустку б взяла.

– Відпустку взагалі не хочу брати в цьому році, все одно грошей нікуди їхати немає. Хотіла взяти компенсацію, все розписано вже.

– Зрозуміло. А мама чого тоді влітку не приїхала, в канікули? Поспілкувалася б хоч з онуками.

– Влітку вона не може, у неї город! – зітхає Василина. – Треба ягоду збирати, огірки поливати, картоплю підгортати. Не до гостей.

***

Як вважаєте, дочка дійсно повелася неправильно і негарно?

Напевно можна було щось придумати, викроїти хоча б пару днів на роботі, зняти дітей із занять, в кінці кінців, тиждень пропуску в початковій школі – це дурниця. Можна було влаштувати мамі культурну програму, звозити її в театр, або відвести в той же парк – «нормальна» дочка так би і вчинила?

Або дочка ні в чому не винна, гостю зустріла-розмістила, а «кинути всі справи і скакати перед нею козою» зовсім не зобов’язана?