Все це сталося на самий Великдень. Ми, як і кожного року, всією сім’єю зібралися до церкви, а після у нас був святковий обід. Я й подумати не могла, що цей день так кардинально поміняє моє життя.

Увечері Василинка та Дам’ян грались у своїй кімнаті, але чоловік, якось дивно влетів до них, і в наказовому порядку сказав, щоб лягали негайно спати. Вони без зайвих слів виконали прохання батька. Той прочитав їм казочку, і зайшов у нашу спальню. Я в той час дивилась свою улюблену передачу. Павло декілька хвилин помовчав, а потім сказав:

– Катю, ти можеш відволіктись? Мені треба з тобою поговорити.

Його серйозний тон змусив мене вимкнути телевізор на самому цікавому.

– Щось трапилося? Тобі погано?

– Так, у мене болить горло, але справа не в цьому. Не знаю, як тобі сказати… Словом. Я не проведу з вами другий день Великодня.

– Ти жартуєш? Що ти робитимеш?

Я подивилася на нього трохи здивовано.

– Я не жартую, це серйозна справа. Я повинен був сказати тобі це раніше, але якось не зміг. Я йду від вас.

– Не розумію, – прошепотіла я, німіючими вустами. Я присіла від почутого.

– Я зустрічаюсь з жінкою. Впродовж року. Наталя працює в моїй компанії, тому мені було не важко приховати від тебе ці стосунки. Мої відрядження також були частково вигаданими. Я був у неї.

– Зупинись! Я не можу цього слухати!

– Не думай, що мені було легко…

Він продовжував розмову, але я вже була десь далеко. Я дивилася на нього скляними очима. У чому він намагався мене переконати? Що він боровся з цим? Що вона любить його, самотня, і він не може її залишити? А я?! Що зі мною?! А як щодо наших дітей?! Я думала лише знаками оклику.

В голові пульсувало, і я відчула біль у животі. Павло продовжував шкодувати себе. Потім він пішов з квартири, залишивши мене одну.

– Я ніколи не пробачу тобі! Ніколи, ніколи на це не розраховуй! – кричала я під час наступної зустрічі. – І не показуйся мені більше на очі! Не приходь, не телефонуй!

Звичайно, життя виправило мою ворожість до Павла. Повсякденні проблеми, особливо стосовно наших дітей, важко було вирішити без цього. І йому все ще було добре, як батькові.

Навіть тоді, коли у нових стосунках на світ з’явилась Юстинка. На мій великий подив, це наблизило моїх дітей до нової сім’ї їхнього батька. Василинка любила свою нову сестру і грала з нею з великим ентузіазмом. Дем’ян також швидко до неї звик.

Я не намагалася маніпулювати дітьми. Якщо це вже сталося, навіщо обтяжувати їх психіку ворожими емоціями до батька та його нової сім’ї? Але я не раз стискала зуби і сердито думала, що я найнещасніша жінка на світі. Павло нічого не втратив: він, як це не парадоксально, з моєю допомогою зберіг любов своїх дітей. І він завів нову сім’ю…

Коли Юстинці виповнилося два роки, мої діти запитали, чи може тато привести її до нас.

– Мамо, будь ласка! Вона така мила! – Василина з надією подивилася на мене. – Вона тобі сподобається.

Вона мала рацію, мені сподобалась маленька Юстина. Вона була дуже мила.

Наталі, мабуть, також сподобались Дем’ян та Василина, бо я ніколи не чула нічого поганого про жінку, яка забрала їх батька. Тільки я не могла пробачити її. Я не могла забути, як вона мені нашкодила.

– Не вимовляй біля мене її імені! – одного разу я сказала Павлу. – Я не хочу бачити її чи чути про неї! Відтоді він намагався не говорити переді мною про Наталю. Я звикла називати її коханкою.

Одного осіннього суботнього вечора до мене прийшов Павло, холодний і засмучений. Діти були з друзями. З мого розлучення минуло вісім років, і мої рани вже зажили. Я навчилася бачити свого колишнього чоловіка лише батьком своїх дітей, і я також звикла до самотності. Новина, з якою він прийшов тепер, мене дуже зворушила.

– Катю, я мушу розповісти тобі про Наталю.

Щось у його голосі мене збентежило.

– Вона хвора… Лікарі не дають їй багато часу. Рік, максимум, може, навіть менше. Мабуть, порятунку немає.
Ми сиділи довго до ночі, і цього разу я дозволила йому говорити. Він прожив із цією жінкою майже стільки ж років, скільки і зі мною. І тепер він її втрачає.

Я більше не думала про неї як про жінку, яка забрала мого чоловіка. Мені стало шкода її: вона була людиною, яка зіткнулася з бідою. Разом з дітьми я допомагала Павлу піклуватися про Наталю та Юстинку.

Морозного лютневого дня ми всі пішли, щоб попрощатися з Наталею.

Минуло кілька тижнів. Одного разу Василинка несподівано задала мені запитання:

– Мамо, як ти ставишся до тата?

– Що ти маєш на увазі? – Я злякалася. – Мені його шкода, він дуже переживає через втрату Наталії.

– Ти пробачила його?

Я сиділа здивована.

– Гадаю, так, – сказала я нарешті. – Моя злість притихла. Такий стан не триває вічно, якщо його не підживляти. Так само, як біль від втрати коханої людини. Твій батько мене скривдив, але він повівся порядно. Краще за багатьох чоловіків на його місці.

Тоді Василинка прямо сказала:

– Тому що ми з Дем’яном дуже хотіли б, щоб наш тато і Юстинка залишились з нами. – Серце забилося, і вона з тривогою подивилася на мене.

– Ви вже обговорили це між собою та з батьком, так? – спитала я спокійно.

– Так, тиждень тому.

Справа була не проста. Я все ще не могла забути, той важкий для мене Великдень. Але багато років він був добрим чоловіком і батьком. Я любила його колись, і він також любив мене… А потім, зі своєю новою дружиною, він не забував про своїх дітей. Що робити?

Наступного дня, після моєї розмови з дочкою, Павло запропонував нам всі разом поїхати в Карпати, на цілий тиждень. Я погодилася. Можливо, спільне перебування допоможе мені прийняти життєве рішення? Зрештою, знову стати мамою маленької дитини – це не просто! І чи зможу я прийняти свого блудного чоловіка у своє життя? Я не знаю. Але, можливо, варто спробувати?

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – magazinepu

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело