Зі своїм майбутнім чоловіком я зустрічалася більше 5 років. Познайомилися ми ще в інституті, коли навчалися на першому курсі. Пам’ятаю як він вперше до мене підійшов, і сором’язливо запропонував піти з ним до кав’ярні. Звичайно, ми і сварилися, і мирилися, але все-одно ми не могли жити одне без одного. Після закінчення інституту Павло нарешті зробив мені пропозицію. Все було як в казці.

В один з вечорів я сиділа вдома разом з батьками, раптом у дворі заграла музика. Ми всі разом вийшли на балкон, під ним стояв Павло. Він співав нашу з ним пісню під гітару. Я була так зворушена цим, що розплакалася. Коли пісня скінчилася, Паша встав на коліно і голосно сказав, що кохає мене і хоче, щоб я стала його дружиною. За матеріалами

І вже через 3 місяці ми грали наше весілля. Я була дуже щаслива, навіть не можу висловити це словами. Ми запросили недорогого фотографа на весілля, найняли тамаду, музикантів. Зняли невеликий ресторан. Народу було не дуже багато, в основному найближчі родичі і друзі.

Жити ми почали з батьками Павла. І з цього моменту в нашому житті з’явилися недомовки і лайка. Причиною була його мама, моя свекруха. Хоча до весілля я їй подобалася, вона навіть називала мене дочкою, але спільне проживання зіграло свою роль. Вона постійно до мене чіплялася: то я не туди поклала рушник, то я пересолила обід, то я розкидаю скрізь сміття, то я не так розмовляю, взагалі, що б я не робила, вона була незадоволена.

Любов і сльози. Чоловік між нами не ставав. Він не займав ні мою сторону, ні сторону своєї матері. Моє терпіння скінчилося в той момент, коли його мати без попередження увійшла до нас вночі у кімнату. Мені досі соромно перед нею, за те, що вона нас побачила. На наступний день я сказала чоловікові, що так жити більше не можу. Щоб він зробив вибір, або ми живемо окремо від батьків або я йду від нього, а він залишається жити зі своєю мамою. Я дала час йому подумати, а сама переїхала до своїх батьків. Від Павла не було звісток близько місяця, я переживала, плакала, не знаходила собі місця, все хотіла подзвонити йому, але боялася. А ще через тиждень, я дізналася, що чекаю. Павло так і не з’являвся. Минуло півроку.

Я набралася сміливості і вирішила йому подзвонити, але абонент був недоступний. Подзвонила свекру і свекрусі, абонент теж недоступний. Я пішла до них додому, але там мені ніхто не відкрив двері. Лише через кілька днів я від спільних друзів дізналася, що їм довелося переїхати в інше місто, а куди саме нікому невідомо. Як я не намагалася його знайти, все було безрезультатно. Я народила дівчинку, вона шалено схожа на свого тата. Я іноді думаю, що я сама в усьому винна. Не треба було ставити йому умови вибирати, потрібно було змиритися і жити далі.

Зараз я мати-одиначка. Я не отримую аліментів, з виконавчого комітету не знають де і як шукати Павла. Та й взагалі я дуже самотня. Я до цих пір його кохаю і ще сподіваюся, що він повернеться.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.