-Ми синові на весілля квартиру даруємо, – встала Євгенія Василівна перед гостями, які сиділи за святковим столом на весіллі сина Миколи і дівчини на ім’я Наташа, – не хочу, щоб вони починали, як ми з батьком, з однієї табуретки і матраца на підлозі. Але квартира була оформлена на свекруху. Коли молоді переїхали на квартиру, свекруха відразу прийшла до них в гості.

Двокімнатна квартира з меблями, кухонним гарнітуром, холодильником і пральною машиною перебувала в хорошому районі, поруч з метро і дитячим садком для майбутніх онуків. За матеріалами

Правда, квартира залишалася за документами свекрухи, переводити майно на ім’я єдиного сина не стали.

-Він у нас і так один, – пояснила вона вже після торжества батькам невістки, – після нас все йому і дістанеться, ні з ким ділитися. А так – це житло молодих, нехай живуть щасливо, та онуків нам скоріше дадуть.

-Меблі у нас хороші, – ділилася з батьками Наталя, – хоч і не нові і стиль не дуже сучасний. Але ось картини на стінах, штори і килими – такі не потрібні.

-Ну і нічого, – заспокоювала мама дочку, – смак у всіх різний, поміняєте згодом і декор, і меблі. Спасибі сватам за те, що не доведеться вам з Колею в борг влазити або по орендованих квартирах жити.

Наташа з батьками була цілком згодна, вдячна, з чоловіком щаслива. Незабаром після одруження молоді поїхали на південь, потім придбали старий автомобіль, витратили всі гроші, не до зміни інтер’єру було.

-Ми працювали обоє, – пояснює Наташа, – зарплати отримували нормальні, навіть відкладати вдавалося. Десь через місяців 6 або 7 я вирішила поміняти штори в спальні і в вітальні, ну не люблю я ці навороти з ламбрекенами і всім іншим із серії «дорого-багато».

Наташа обрала штори на свій смак, а заодно купила симпатичну вазу і рамки для їх з Миколою весільних фото і знімків з відпочинку. Вдома все красиво розвісила, акуратно склала старі штори і картини в рамах у велику коробку.

-Куди це? – запитала чоловіка, – В гараж, на дачу або добрим людям? Запитай маму, чи потрібно їй це.

Чоловік кивнув головою, в оновленому інтер’єрі подружжя прожило дня три. На четвертий Наташа повернулася з роботи і виявила, що всі її нові придбання зняті, штори і рамки з фото знайшлися в коробці, а на вікнах розвішувала колишні ламбрекени з китицями мама Миколи. Закінчувала вже.

-Перш ніж щось змінювати, Наталю, – вимовила свекруха, – треба б було запитати господарів.

-А хіба мій чоловік тут не господар, – здивувалася дівчина, – ми просто хотіли освіжити інтер’єр.

-Освіжати будеш у себе вдома, – сказала Євгенія Василівна, – ця квартира нашої сім’ї і нам вирішувати, що і як тут буде.

Наташа засмутилася, чоловік намагався її заспокоїти, мовляв, чим тобі не подобається, красиво ж, та й нема чого ображати маму, вона як краще хоче. Наташа змушена була змиритися, тим більше, що вона вже чекала дитину, а значить, найближчим часом не до чвар з чоловіком і не до власної квартири.

-Але чим далі, тим було гірше, – згадує молода жінка, – після того випадку зі шторами, свекруха почала з’являтися у нас на порозі регулярно. Спочатку вона робила вигляд, що випадково поруч виявилася, вирішила зайти, а сама оглядалася, не поміняла я чого в квартирі.

-Навіщо вам нові чашки, – одного разу «вгледіла» обновку мама Миколи, – грошей багато? Так збираєте, скоро дитина з’явиться. Чим старі чашки не хороші були, до речі, куди ти їх поділа, викинула?

Заспокоївшись, що старі чашки стоять на місці, а куплена пара келихів з кумедними написами, свекруха пішла. Але незабаром Наталя стала помічати, що в її речах хтось рився, перекладав їх з місця на місце.

Давай змінимо замки, – запропонувала вона чоловікові, – я не можу так жити, у мене абсолютно немає відчуття, що я вдома.

– Мама образиться, – відмовився чоловік, – це ж і її квартира, як ми будемо тут господарювати, не запитавши.

Коли Наташа вийшла в декрет, Євгенія Василівна почала приходити мало не щодня. Як на гріх перед одним з парафій мами чоловіка Наташа впустила на підлогу в кухні сковорідку, на плитці, старої до слова плитці, утворився маленький скол, розгледіти його треба було постаратися. Але Євгенія Василівна розгледіла.

-Ну треба ж було Миколі вибрати в дружини таку невмійку, – голосила вона, – не напрацювала ще свого, а чуже можна і не цінувати, так?

Наташа образилася. Не на слова свекрухи, а на те, що чоловік і не намагався її захистити, тільки винувато голову вниз опустив.

-Я попросила батьків мене забрати, – розповідає вона. – Після того, як з’явилася на світ донька, свекруха приходила, мирилася, обіймала, ланцюжок золотий з підвіскою подарувала. Загалом, зробила я дурість, повернулася до чоловіка, точніше в квартиру його мами.

-Чим ти думаєш, – запитала Євгенія Василівна Наташу через місяць, – знаєш, скільки коштує цей столик? Більше нікуди було поставити свої пляшечки і жирні лосьйони? І чому знову на вікнах інші штори?

-Мамо, – спробував було втрутитися Микола, – дитині шкідливий пил, а старі штори дуже важкі в догляді, поки дочка маленька нехай висять ці, їх легше прати.

-Ви просто не цінуєте того, що для вас зроблено, – не знижуючи гучності продовжила Євгенія Василівна, – то, що ви тут живете ще не робить вас господарями. Тим більше, що господарі з вас ніякі!

-Після цього в той же вечір я знову переїхала до батьків, – каже Наташа, – більше я в цю квартиру не повернуся.

Микола зараз теж живе у тещі з тестем, квартира закрита.

-Я впевнена, – говорить Наталя, – що Євгенія Василівна все одно буде до нас ходити з перевірками. Не хочу я жити на чужій території, ось більше точно не хочу. Хочу своє, нехай маленьке, скромне, але своє.

Я часто чую розповіді людей з покоління своїх батьків. Про те, як в їх першому житлі з меблів був тільки цвях у стіні, дерев’яний табурет і газета на підлозі. Важко так? Так важко.

Але таке не розділяло, а скріплювали сім’ю, і приводів для образ між поколіннями не виникало.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.