Сини мої, життя ж таке прекрасне…  Відколи не стало Павла, Марія якась сама не своя ходила. А потім хату продала, подалася в місто. Покликав її старший син до себе, у нього гостювала. Не кривдив маму, гріх скаржитися, не ображав … За матеріалами

Спати довго вона не привчена, рано вставала, та й невістці допомогти хотілося – картопельку почистить, чай закип’ятить. І невістка і син з нею сварилися через це: «Ти що, мамо, в служниці найнялася? Спи собі».

Намагалася стояти на своєму, мовляв, як же я буду жити, не допомагаючи вам?

Тут і обрізали: «А так … Без тебе обійдемося». Не сперечалася, не у себе вдома ж, гостя. Ну, і вилежувалася під ранок, і заснути не заснеш, і вставати не смій, чекай.

Першим, бувало, піднімався син, а вже потім невістка. А вона лежала, вичікувала, поки наскачуться вони по квартирі, наплещуться у ванній.

– Чаю немає! – кричить, бувало, з кухні син. – Заварка де?

– Не знаєш, чи що? – кричить із спальні невістка. – Господар!

– Немає! Скінчилася! Чого не купила?

– Сам купи. Я тобі хто? Секретарка на побігеньках?

– Так і скандалять, бувало, на порожньому місці, а не втрутишся. Спробуй тільки, знову насварять: «Тобі що не спиться? Під ногами плутаєшся … »

Ой, господи! Це рідній матері так: «Під ногами плутаєшся …» Ось і лежи, слухай, як носяться, шукають хто що – краватку, сумочку, поясок, капелюх. І все з криком, з лайкою. А після брязкіт дверима і по своїх справах на цілий день.

– А у неї в кімнатці темно, душно, але сама туди напросилася. Тільки перебралася до них з села – у світлій кімнатці їй постелили: «Це твоя, мамо, кімната …» Відмовилася, на користь цієї комірчини… Сама перебралася в комору, постелила …

З’явився з роботи син, з’явилася невістка – не помітили. А коли зрозуміли – таких докорів наслухалася, таких слів! Але витримала і в коморі залишилася.

З їхнім життям було важко змиритися. Залишиться одна на весь день – все порозкидано – прибере, підлогу вимете, вимиє і чекає. З’являться ввечері, тільки зустрінуться – знову одне і те ж: «Ти купила? ..» – «А ти приніс? ..»

– А так нічого живуть. Все є. Холодильник – повна чаша! Сало заморожене, м’ясо, фрукти, сири … Телевізор включать – ніби вікно в світ, все чутно і видно у всіх тонкощах, у всіх кольорах. Подивишся, послухаєш – життя ж то яке гарне! Спокій та благодать.

– А їм – хоч би що. Килим на всю підлогу, ніби луг зелений та м’який, розляжуться перед телевізором на килимі … Та раптом знову за своє: «Посунься – загородила». – «Тобі самому важко, чи що, посунуться?» Ну, як собака з кішкою, зчепляться, ламають один іншого, невістка то регоче, то верещить, злиться.

Їм би жити в любові і злагоді, та ні, по кожній дрібниці гризуться, один одному не поступляться. Сил не було без кінця таке слухати – встряне, бувало, на біду всім – хоч кого винось із хати: «Тобі то що?! Не лізь не в свою справу! Живемо як подобається».

Куди подітися, що робити? Прибереться до себе в комірчину, тикнеться в подушку і виє, та так, щоб сліз не видно було – докорів не оберешся: «Погано тобі у нас, чи що? Бракує чого? Їсти не даємо?»

Дивилася  вона на дітей, і не розуміла, звідки у них скільки ненависті і злоби в серцях. Чого ж так щодень сваряться по дрібницях.

Ой, що там казати! Вони ж з Павлом вік прожили в любові і мирі, а часи були значно суворіші. Дітям б так … Не втерпіла якось, висловилася. Що ви, мовляв, безжальні. Живете, ніби один одному в тягар, ніби не раді, що разом … А може, я, мати, виною тому, може, я вам в тягар? ..

Але краще б вона їм цього не говорила. Скандалу такого зроду не бачила.

Якось вирішила молодшому сину листа написати, мовляв, скучила за тобою, за онуками. Той, довго не думаючи, забрав маму до себе.

Син до мами був ласкавий: «Мамо! Чи добре тобі у нас?»

«Добре».

«От і добре, відпочивай, тут, мамо, тебе ніхто не скривдить». Не ображали, вірно. А невістка, взагалі, – золото!

І все б добре, якби не оковита. Зловживав нею, дружину і дітей ганяв. Коли тверезим був – золотий чоловік, а коли вип’є, рідна мама не впізнавала.

Не спала мати всю ніч, все про синів своїх думала, не по-людськи якось у них виходить.

І чому їм спокійно не живеться, що старшому, що молодшому? І що їм треба, життя ж то яке гарне.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.