Коли мені було 24 у мене вже була власна квартира. Погодьтеся, у такому юному віці про це мріють чи не всі дівчата.

Був у мене чоловік Андрій. Він сам був з заможної родини, проте вже давно мав власний бізнес. Саме він і подарував мені це житло. Прожили ми з ним 6 років, але зрозуміли, що у нас нічого не вийде. Квартиру він вирішив залишити мені.

Коли я розповіла про це батькам, вони дуже обурилися й вимагали віддати квартиру Андрію, щоб люди про мене нічого поганого не говорили. Я була категорично проти, адже розійшлись ми цілком нормально, без скандалів. Вирішили, що всім іншим я буду казати, що ця квартира залишилася мені у спадок від бабці.

Через декілька років, я познайомилася з Ярославом. Стосунки у нас складалися доволі добре й ми навіть вирішили одружитися, але було одне «але». Він не хотів жити у моїй квартирі. Казав, що теж хоче бути власником нашого спільного житла. Ярослав навіть пропонував мені продати цю квартиру, докласти трішки грошей та купити іншу, проте я була проти.

Він стояв на своєму та навіть розповідав про те, що знайшов людей, які можуть оцінити житло та знайти покупців. Після цього, я вирішила зізнатися у тому, що ця квартира залишилася мені від колишнього чоловіка. Коли він це почув, то сказав, що тим більше жити там не буде, адже йому навіть бридко подумати про те, чим ми там займалися.

От я і вирішила, нехай шукає собі чисту, молоду дівчинку без минулого. Хай разом купують квартиру й виплачують кредити до самої пенсії, а я залишуся у власній оселі.

Як ви вважаєте, чи це правильно?