Таки дочекалася свого…  Це запрошення на весілля в рідне село, аж ніяк зараз не було до речі. Оксана давно не була вдома. Вона вже років 10 вважає себе жителькою обласного центру і воліє не згадувати про своє життя в селі і все, що з нею там відбулося. Її пам’ять наполегливо намагалася стерти все, що колись з нею сталося і що досі не дає їй спокою.

Найкраща подружка Оксани виходить заміж і запросила її на весілля. Про відмову і чути нічого не хотіла. Тому треба було погоджуватися.

Зараз, Оксана – впевнена в собі жінка, яка зробила успішну кар’єру. Але в душі вона все та ж дівчинка, яка назавжди закрила свою душу для чоловічої любові.

Ігор був її першим коханням. Старший від неї на 6 років. Усі дівчата в селі були закохані в Ігоря, а він вибрав Оксанку. Мама від початку була проти цих відносин, радила донечці не спішити. Та любов сліпа.

Через пів року прислав Ігор старостів, а влітку, по Петру, мали відгуляти весілля.

Плаття куплене, зал замовлений, гості запрошені. Ще тиждень – і вона стане дружиною Ігоря, і у них обов’язково буде багато діточок. Як же вона про це мріє!

Якось до них додому зайшла сусідка Ганна.

-Ти, Оксано, заміж зібралася, а Наталка від твого Ігоря дитину чекає, – як грім серед ясного неба прозвучали слова сусідки тітки Ганни. А їй можна вірити, вона в селі знає все.

-Яка Наталка? Яка дитина? Тітка Ганна напевно щось переплутала, – губилася в догадках Оксанка.

Та довго чекати не прийшлося, до їх хати прийшла і сама Наталка. Все підтвердилося. Дівчина просила віддати їй Ігоря, не залишати дитину без батька.

Все, на що спромігся Ігор, було одне слово:

–Вибач…

Першою думкою, яка промайнула в голові Оксани, була думка про те, що тепер їй нема для чого жити.

У ситуацію втрутилася мама, порадила їхати з села, сказала, що все сама владнає. Домовилася в місті з родичами, ті прийняли дівчину, роботу знайшли.

Так і пройшло 10 років. Ігор одружився з Наталею, більше нічого про коханого Оксана чути не хотіла. Але відчай і зневіра в людях, не давали дівчині завести стосунки з іншими чоловіками. Оксану усі вважали дещо дивною, навіть відлюдькуватою.

Про те, що на весілля запрошений і Ігор, Оксані ніхто не сказав, інакше вона б нізащо не погодилася приїхати, навіть заради найкращої подруги.

-Боже, він анітрохи не змінився, все такий же найкращий, – подумала Оксана. Її ноги підкосилися, бо почуття 10-ти річної давності нікуди не ділися.

Хотіла знову втекти, та цього разу вирішила, що вже доволі сильна, щоб витримати все до кінця.

-А що, Оксано, – звернулася Тітка Ганна до дівчини. –Не забув тебе твій Ігор. Та й доля бач, як йому віддала.

-А що трапилося?

-Через кілька місяців, як ти поїхала, з’ясувалося, що дитина то не від Ігоря. Збрехала Наталка. А потім покинула його і втекла. От він і ростить сам чужу дитину.

Наважився Ігор підійти до Оксани в кінці весілля:

-Знаю, що не заслужив навіть того, щоб ти заговорила зі мною. Оксано, якщо можеш, пробач. Давай хоч потанцюємо.

Танець закружляв закоханих, земля під ногами попливла, згадалося все.

-Мамо, я залишаюся в селі, – зранку Оксана утішила і вельми здивувала новиною матір.

-Я боялася цього, доню, тому і не розповідала тобі нічого про важку долю Ігоря. Не залишив він дитини, нехай і чужої. Виховує краще, ніж рідний батько.

Через рік їх було уже четверо. У Оксани і Ігоря з’явився на світ синочок.

В селі казали: “Від долі не втечеш”. Оксана так і не одягнула сукню нареченої, та своє щастя все ж знайшла.

“Дочекалася” – ствердно кивнула головою тітка Ганна, дивлячись услід щасливій Оксані.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.