Змінити долю…  В селі 93-річну Ксеню знали всі і дуже  шанували. Не раз питали люди у неї поради, а вона ні для кого не шкодувала своєї життєвої мудрості.

Життя нелегке прожила, адже мала шестеро дітей. Першого чоловіка втратила. Вийшла заміж за брата його, бо дітей треба було годувати.

Особливістю її було те, що які б життєві негаразди її не спіткали, вона ніколи на долю не наpікала, і дітей та внуків своїх так вчила.

-Бог краще знає. Треба довіряти Богу, – завжди твердила вона.

Діти настільки любили свою маму, що домовилися усіх своїх первістків-дочок Ксеніями назвати. Вийшло 5 онучок Ксеній у бабусі Ксенії.

У невеличкому карпатському селі бабусю Ксенію усі називали гуцулка Ксеня. До 90 років ходила вона своїми ногами в церкву, а потім вдома цілими днями вервицю молила.

А молитися мала за кого: 6 дітей, 18 онуків, 15 правнуків, зяті, невістки. Інколи весь день в молитвах проходив у старої гуцулки.

Усіх любила бабуся, але чомусь найбільше її боліла душа за свою наймолодшу внучку Оксанку, за неї і найбільше молитов заносила до небесного Отця. 35 дівчині уже минуло, а заміж не вийшла. Просила Ксенія Бога, щоб простив тяжкий гріх її синові, про який знала в родині лише вона.

Михайло був наймолодшим сином старої Ксенії. Одружився, з’явилася донечка, назвав, як і домовилися, Ксенією. Жив в сусідньому селі, а потім в обласний цент з дружиною переїхали.

Та одного разу до Ксенії в хату постукали. Зайшла молода дівчина з маленьким хлопчиком.

-Слава Ісусу Христу. Не виганяйте мене, ненько, я ні за чим до вас не прийшла. Так сталося, що у мене від вашого Михайла син є. Нічого не хочу, сім’ю його руйнувати тим більше, просто ви маєте знати, що онук у вас ще один є.

Сказала хто вона, і з якого села, а потім зникла назавжди. Більше стара Ксенія їх не бачила. Та запам’ятала, що є онук Петрик у неї.

Так би і забрала стара гуцулка Ксенія таємницю з собою, якби не хвилювала її доля її Оксанки.

Сина Михайла не стало ще 10 років тому. Розкриття його таємниці йому уже не зашкодить, а Оксанці може й допоможе.

Тому наважилася бабуся на розмову з Оксаною:

-Сідай, Оксанко, тут біля мене поближче. Бабця тобі щось скаже. Тільки слухай уважно, не перебивай.

Брат є у тебе рідний, Петром називається. Я думаю, тобі треба поїхати в те село, відшукати його, рідний він тобі, все ж. А там, дивись, може й твоя доля зміниться.

Петро нічого не знав. Оксана йому розповіла їхню історію, повірив одразу, бо схожі були, як дві краплі води. Мама Петра також давно відійшла у зaсвіти, тому ріс він сиротою.

Домовилися діти до батька разом поїхати. І відтепер вже не розлучатися – рідні ж все-таки люди.

Щаслива Оксана, з почуттям виконаної місії, їхала в автобусі додому.

-Біля вас вільно, – запитав молодий симпатичний чоловік Оксану.

-Так, зніяковіла дівчина.

-А як вас звати?

-Оксана.

-Треба ж таке! Це ж моє улюблене ім’я…

Через пів року гуляли Оксанчине весілля. Стара гуцулка Ксеня не могла стримати сліз радості.

-Дякую тобі, Боже, за те, що дочекала цієї днини, і що простив наш гріх. Тепер моя душа спокійна. А головне – моя Оксанка щаслива.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.