Діти.  -Слава Богу, що хоч ця зима виявилася не надто холодною, – ділилася своїми думками з сусідкою баба Настя. – Бо навіть не знаю, як би я зимувала.

Її хатина одинокою пусткою стояла на краю села. Ніхто вже й не пам’ятає, скільки років живе там самотня старенька. Коли зими були суворішими, снігом замітало всі дороги, бувало, що жінку до весни ніхто в селі і не бачив. І як вона там жила, здається, нікого й не цікавило.

Голова села, іноді, для годиться, присилав когось з молодших односельчан, щоб справитися про здоров’я баби Насті, та й спитати, чи їй, бува, чого не треба.

Звичайно, бабусі потрібна була допомога, але вона соромилася, чи що, сказати про це. Просила лише дров заготувати на зиму. А людей, що приходили до неї, без гостинців і не відпускала – то трав запашних для чайку дасть, то грибочків чи ягід.

А так, довгими зимовими днями, сиділа баба Настя біля ікони, молилася, просила у Бога лише одного, аби ще хоч раз сина свого побачити.

Іван ще двадцять років тому поїхав в Америку, та там і залишився. Листи писав, інколи гроші висилав, але повернутися додому ніяк не виходило. Все обіцяв, що наступного року вже точно приїде – так і жила Настя, з нетерпінням чекаючи того наступного року.

А Іван то ж був у неї виплеканою дитиною. З’явивився пізно на світ, коли жінці вже було під сорок і вона втратила надію стати матір’ю, Бог нарешті подарував їй зміст життя – її єдиного сина. Чоловік не довго тішився батьківським щастям, через важку роботу пішов у засвіти дуже рано. Так що Настя практично сама виростила сина.

Іван ріс розумним хлопцем, в інституті вчився, розумів, що мама йому дала все, що могла, тому далі йому потрібно самому думати. І коли з’явилася слушна нагода – поїздка в Америку, ні хвилини не сумнівався – це його шанс, який він має використати.

А що залишалося Насті – відпустити сина і молитися за його добру долю.

Крім Івана, була у Насті ще й дочка, Світланка, не рідна, правда. Але Настя любила її, як рідну, донечкою називала. Світлана росла без батьків, гляділа дівчину дружина її старшого брата. І хоч щастя в чужій братовій сім’ї у дівчини не було, та все ж це краще, ніж дитбудинок. Частенько вона забігала до Насті, бо ж сусідами були, тут дитина відчувала, що її люблять.

А потім Світлана поїхала з села, спочатку – вчитися, пізніше і заміж вийшла. Так жодного разу додому і не повернулася. Душа боліла Настю і  за долю дівчини, бо чула від людей, що чоловік трапився їй недобрий, але ж що поробиш, коли доля така. А потім дійшла до Насті чутка, ніби розлучилася Світлана з чоловіком, і теж кудись за кордон гайнула.

В суботу припадало велике свято – Стрітення Господнє. Настя прибралася в хаті і вирішила, що зараз піде в село, прикупити дещо до свята, головне, щоб свічку не забути – вона ж то велику силу має. Настя весь наступний рік буде з цією свічкою молитися, щоб Господь вберіг її дітей на чужині.

Та раптом Настя почула, що до її подвір’я під’їхала автівка. На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки.

-Діти мої, а я ж вас і не відразу впізнала. Іване, це ж твої очі, Світланко, ця твоя усмішка. А як же так? Звідки? Чому без попередження? – Настя говорила, а з очей лилися сльози щастя. Вона все ще тримала їх на порозі.

-Може, в хату запросиш, мамо? – лагідно сказав Іван. Я ж наречену тобі нарешті привіз показати.

Той день був найщасливішим у житті Насті. Виявляється, Іван був закоханий в Світлану ще з дитинства. Коли дізнався, що особисте життя у неї не склалося, знайшов її в соцмережах. Дівчина відповіла йому взаємністю. Вони довго листувалися, а тепер повернулися додому, щоб бути разом – назавжди.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.