Я поводився огидно. Так, я це знаю зараз. Я зрозумів це пізно, але, можливо, не настільки, що не можу виправити помилки минулого.

Це були мої перші канікули за три роки, і серце вело мене додому. До моєї дівчинки, яку я ніколи не бачив.

Тільки фотографії, які її мати час від часу надсилала мені. Але останнім часом вони не приходять, і я не повинен насправді дивуватися цьому. Моя колишня дівчина вийшла заміж, вона повідомила про це кількома короткими реченнями. Я просто сподівався, що цей хлопець добре ставиться до дитини і що Аня щаслива з ним. Вона заслужила це, особливо після того, що я з нею зробив.

Ми були з Анею 2 роки, планували жити разом. Тільки з роботою було важко, і з грошима. Саме тоді мій друг, який рік жив у Канаді терміново потребував когось, кому зможе довіряти, запросив мене приїхати. Я був радий, бо це була можливість, яка б вирішила наші проблеми. Я знав, що Ані це не сподобається, але думав, вона зрозуміє.

До сьогоднішнього дня я пам’ятаю той дощовий, холодний день, коли ми зустрічались у своєму улюбленому ресторані. І кожне слово, що вона говорила.

“У мене для тебе сюрприз”, – сказав я, як тільки вона сіла за стіл, я не хотів більше чекати з цим одкровенням.

– Той, який все змінить…

– Я також маю для тебе сюрприз, – перебила вона мене, посміхаючись. – І він теж все змінить.

– Ти знайшла кращу роботу? – запитав я, бо це єдине, що мені тоді лізло в голові.

– Ні, – сказала вона. – Але говори спершу ти.

Тому я швидко сказав їй про пропозицію хорошого заробітку, який дасть нам можливість стабілізуватися. Я заговорив швидко, схвильованим голосом, і лише через деякий час зрозумів, що у Ані було дивне обличчя, вона дивилася на мене розплющеними очима. Наче те, що я сказав, її налякало

– Ти не задоволена? – Я був здивований. – Швидко минуть два роки, я повернуся з великими грошима, купимо квартиру.

– Два роки без тебе, – вона похитала головою. – Це неможливо, ти зараз не можеш поїхати.

– Але що ти кажеш, люба, – здивувався я. – Ти не розумієш, для чого ця можливість?

Потім вона залізла в гаманець, вийняла якісь папірці і поклала переді мною. Я здивовано подивився на все це, лише через деякий час зрозумів, що це результат ультразвукового обстеження.

– Це вже п’ятий тиждень, – прошепотіла вона. – У нас народиться дитина…

Я повинен був радіти, я мав показати свою радість. Я повинен був обійняти її і поцілувати, сказати, що щасливий. Зрештою, саме цього вона чекала від мене. Але я тоді цього не розумів. І замість радості я відчув злість.

– Зараз? – вигукнув я. “Зараз, коли ця можливість відкривається, ти мені кажеш, що вагітна?”

Я не повинен був цього говорити, тепер я це знаю. Але потім… Анна опустила голову, сльози текли по її щоках. Вона схопилася, прошепотіла, що їй шкода, і вибігла з кафе. А я… не біг за нею, просто відпустив її. Я не збирався відмовлятися від цієї поїздки, це було для мене занадто важливо. Можливо, навіть важливіше Ані та дитини. І хоча вона намагалася переконати мене залишитися в Україні, я наполягав на своєму.

– За цей час у вас все буде добре, мама вам допоможе, – тупо сперечався я. – І я надсилатиму гроші для вас з дитиною.

– Я ніколи не думала, що почую від тебе такі слова, – сказала вона в розпачі.

Я пішов. Мені зателефонував друг, підбадьорив, я йому потрібен. І тоді мені не спало на думку, що роблю дурість. Я думав, що гроші про все подбають. Коли народилася Софійка, я щомісяця надсилав гроші, намагався бути відповідальним батьком. І я думав, що так і є – я так думав. Натомість я отримав фотографії своєї доньки, Анна майже не розмовляла зі мною, образившись.

Як вона мені сказала, вона не могла пробачити, що я кинув її тоді, коли вона найбільше мене потребувала. Не минуло й року, як я отримав повідомлення від Анни, що вона збирається одружитися. І вона сподівається, що я продовжуватиму надсилати гроші, незважаючи на це, бо Софійка росте і має все більше потреб.

Мені було боляче, що дівчина не буде мене чекати. Я все ще любив її і збирався колись повернутися до неї, до неї та її дитини. І вона знайшла іншого так швидко… Я заявив, що продовжуватиму надсилати їй гроші, зрештою, я був батьком. І я побажав Анні удачі в шлюбі, хоча в душі відчував інакше. З тих пір я повністю втратив з нею контакт, лише раз у раз отримував не дуже чіткі фотографії Софійки.

Компанія мого друга зростала, у нас було багато замовлень. У мене не було часу ні на що, особливо на особисте життя. Тож коли я несподівано отримав ці два тижні відпустки, я подумав, що можу полетіти на Україну, зустріти свою маленьку доньку, нарешті побачити її вживу, обійняти. Тому що десь у серці я сумував за нею, і все ще мав теплі почуття до її матері. І там, у далекій країні, мені було дуже самотньо.

Я не повідомив Анну, що їду. Це мав бути сюрприз. І вже наступного дня після мого прибуття до міста я пішов до її будинку. Я взяв із собою подарунки, купив красиві іграшки для донечки, а для Анни, незважаючи на одруження з іншим, парфуми. Мама Анни відчинила мені двері, і вона відступила назад, ніби їй було страшно побачити мене.

– Це ти, Петро? Її голос був здивований. – Як ти сюди потрапив?

“Я прийшов до своєї дитини”, – відповів я. – Я думаю, що можу, так?

– Але Аня тут уже не живе, вона вийшла заміж – голос жінки тремтів.

– Я це знаю, – кивнув я. – Дайте мені її адресу, я піду до них.

– Не знаю… – мати Ані невпевнено подивилася на мене. – Я не знаю, чи можна.

– Тоді дайте їй мій телефон, нехай зателефонує мені, і ми домовимось про зустріч, – я передав їй картку з номером.

Вона швидко зробила крок і бурхливо зачинила переді мною двері. Аня зателефонувала мені через кілька годин. Серце застукотіло, коли я почув її голос. Вона явно нервувала, думаю, навіть плакала.

– Я хотів би з вами познайомитися, – тепло сказав я. – Я нарешті хочу побачити Софійку, я дуже сумую за нею.

– Але ти не можеш прийти до нас додому, – тихо сказала вона. “У мене є чоловік, і він не буде цьому радий…

“Мені не потрібно приходити”, – перебив я її. – Давайте зустрінемось у парку, тоді я запрошую вас на гарну вечерю.

Аня мовчала.

“Я думаю, що можу зустріти власну дочку”, – підвищив я голос.

– Добре, – я почув у її голосі відступ. – Тоді завтра приходь до парку.

Я поїхав туди задовго до призначеного часу. День був гарний, сонячний, хоч і холодний. Багато жінок з дітьми гуляли алеями, я спостерігав за ними, нетерпляче чекаючи Аню та Софійку. Я бачив їх, коли вони були ще далеко. Я одразу впізнав струнку фігуру своєї подруги і маленьку дівчинку в червоному пальто, що підстрибувала поруч. В цей момент я не міг заспокоїти своє серце. Я швидко рушив до них. А потім через мить я здивовано зупинився.

Я ніколи не думав, що Аня за ці три роки так сильно зміниться. Її обличчя здавалося на десять років старшим, з темними колами під втомленими очима, блідою шкірою, виснаженим обличчям. Вона дивилася на мене якось неначе крадькома, явно уникаючи моїх очей. А Софійка, побачивши мене, міцніше притиснулася до маминої руки і сховала обличчя в складки пальто.

“Вона соромиться незнайомців, особливо чоловіків”, – сказала Аня, перш ніж я зміг заговорити. – І ми не можемо довго затримуватися, мені вдома багато чого робити потрібно.

Я довго дивився на її обшарпане, постаріле обличчя, потім присів, вийняв із пакета великого ведмедя і простягнув руку до Софійки.

– Софійко, це для тебе, ведмежа з далекої країни, – сказав я якомога тепліше, посміхаючись.

Але дівчина не звернулася до мене. І коли я спробував взяти її на руки, вона плакала і чіплялася до матері.

– Залиш, – Анна грізно подивилася на мене. – Я ж казала тобі, що вона боїться незнайомців.

– Але я не чужий, – сперечався я. – Я її тато і…

– Справді? – перебила вона мене.

– Ти тато, бо надсилаєш гроші? І для тебе ми порожнє місце. Для тебе гроші завжди були важливіші.

– Не кажи цього, – підвищив я голос. – Ти знаєш, як це було, я хотів заробити для нас, на наш дім, – докірливо подивився на неї. – І ти дуже швидко знайшла мені заміну.

– Що ти знаєш, – Аня сердито похитала головою. – Мама постійно говорила мені, що я принесла своїй родині сором, що ти залишив мене з животом, вона нагадувала мені про все, про кожен шматок хліба, а потім віддала мене Андрію, щоб їй не було соромно.

– Чому ти ніколи не сказала жодного слова, що тобі так важко було? – Я запитав.

– Що, ти повернувся б звідти? – іронічно засміялася вона. “Я теж маю свою гідність, і я волію терпіти …” Вона раптом обірвалась і перелякано подивилася на мене, ніби сказала занадто багато.

Вона не хотіла більше говорити. І коли Софійка нарешті вийшла з-за пальто, я побачив її сумне, занедбане обличчя, вигнуте у підкову, наче вона ось-ось заплаче. Вона навіть не дозволила мені доторкнутися до неї пальцем, не допомогли жодні іграшки, які я хотів їй подарувати. Вона виглядала так, ніби боялася мене. Аня все ще дивилася на годинник і, нарешті, через десяток хвилин, вона зрозуміла, що вони повинні повернутися.

– Я зателефоную тобі, домовимося, – вона попрощалася і пішла з нашою Софійкою.

Я трохи постояв там, дивлячись на червоне пальто моєї дочки, що зникало вдалині. У моєму серці було тепло, Софійка була такою чудовою Червоною Шапочкою. Але чому вона так мене боялася? У мене в серці було відчуття, що щось не так. Я мимоволі пішов за ними. Мені спало на думку, що я побачу, де живе Анна, і поїду туди наступного дня, не чекаючи, поки вона мені зателефонує.

Приводом були ті подарунки, які я все ще носив у сумці. Вони прийшли до старої пошарпаної будівлі. Це було не дуже приємне місце. Незважаючи на холод, кілька чоловіків стояли перед брамою, в руках випивка. Один з них щось сказав Ані, я бачив, як вона потяглася до кишені і подала йому щось, мабуть, гроші. А потім вона зникла у хвіртці.

Одразу ж у мене в уяві намалювався будинок, де я живу в Канаді. Де є сад та дитячий майданчик. І мені спало на думку, що Софійка там, мабуть, почувалась краще. У мене все ще було в голові її злякане обличчя, і це не було добре. Наступного ранку я пішов до того будинку. Я думав, що чоловік Ані в цей час точно працює.

Там я побачив чоловіка, який виходив із воріт, того самого чоловіка, який вчора зустрів її. Він запнувся, бурмочучи собі під ніс, брудний, неголений і недбало одягнений.

Мені було цікаво когось запитати про сім’ю Ані, коли ворота знову відчинились, і вийшла літня жінка, тримаючи за руку мою “Червону Шапочку”. Я швидко підійшов до неї.

– Вибачте, а де я можу побачити маму Софійки?, – я направив голову на малечу, яка одразу прилипла до жінки, дивлячись на мене зі страхом.

– Хто ти? – спитала жінка, недовірливо дивлячись на мене.

– Двоюрідний брат Ані, – збрехав я. – Я приїхав з-за кордону, маю подарунки для неї та дитини – показав їй сумку.

– Зараз в домі нікого немає, – вона похитала головою. – Аня прибирає в людей. Бачиш який у неї чоловік…

– Що ви маєте на увазі? – я стурбовано подивився на жінку.

– Ну, він весь час “свариться”, – зітхнула вона. – Володька все пропиває, може й посуд розтрощити…

– А Софійка? – спитав я, хоч і знав, що почую.

“Він також кричить на неї”, – кивнула вона. – Володя постійно говорить Ані, що взяв її з дитиною, коли інший, тобто батько Софійки, їх залишив. А я доглядаю за дівчинкою, коли Аня на роботі, ти повинен допомогти жінці, в неї дуже важка доля. Вона взяла Софійку за руку і пішла.

Те, що я почув від цієї жінки, сприйняти було важко. Аня та моя дочка залежали від якогось чоловіка, який не цінував їх. В основному це була моя вина. Я залишила Анну одну вагітну, вважаючи, що гроші все вирішать. Якою самотньою вона, напевно, почувалась, наскільки не мала підтримки. Я не міг там їх залишити.

Моя дочка і кохана жінка, не могли так жити. Сподіваюсь, ще не пізно все налагодити. Я вирішив почекати, поки Анна повернеться і поговорити з нею. Щоб вибачитися, визнати помилку, яку я колись допустив. І тут я зрозумів, що не повернусь без своїх дівчат. Я зроблю все, щоб вона і Софійка повернулися зі мною.