– А вона все-таки схожа на мене, – подумки відзначив старий Петручик, нехотя сьорбаючи холодний борщ.

– Був би розумний, узяв би гроші! Рідна дочка давала їх рідному батькові, – кричала в кухні Галя, гримаючи каструлями. – А хочеш бути порядним, то жери без хліба.

Та апетит чомусь зник. Петручик відсунув миску зі стравою й обхопив руками голову. Перед очима постали сплaкана Тамара і діти, які мовчки тулилися до її ніг. Він із валізою йшов на зупинку, а перелякані дочки скиглили, як цуценята. І лише Олександра вихором підбігла до батька з криком: «Таточку, миленький, не покидай нас! Як ми без тебе?». Відтоді минуло 20 років.

…Вони з Тамарою були гарним подружжям. Обоє – високі, показні, гострі на язик. Одружилися, коли мали по 19 літ. Але не боялися роботи та труднощів, бо годувалися в бідових родинах. Колгосп дав хату, на перепійні гроші купили такі-сякі меблі. Не бачили ні курортів, ні санаторіїв, але жили душа в душу. На світ одна за одною з’явилися Наталка та Ольга, але Василь хотів сина. Народилася Олександра. Не дівчина – вогонь. Змалку всюди ходила за батьком, а гралася тільки запчастинами від трактора. Здавалося, живи і радій. Та якось несподівано усе перекреслила зустріч з Галею…

Це трапилося під час жнив. Комбайнери обідали на польовій кухні. Спокуслива брюнетка Галина, яка роздавала порції, щоразу безцеремонно розглядала Василя. Він чув, як хлопці між собою обговорювали Галині принади та її любовні подвиги, але не зважав: Тамару і діток цінував над усе.

Як вона його приворожила – не може й досі пояснити. Те літо було зі смаком пристрасного дурману. Василеві доручили відвезти Галю до міста, а вона взяла й запросила його на каву. Василь зроду не пив кави, але чомусь піднявся у Галину малосімейку…

Наступного дня на роботу поїхали разом. Увечері не міг дивитися Тамарі в очі, не мав що відповісти й дітям. Перед очима була тільки Галя – приcтрасна, зваблива, сороміцька… І ніби розумів, що Тамара – мати його дітей, не гірша, а зупинитися не зумів.

Наприкінці серпня Василь переїхав до Галі. До дітей не навідувався. Хотів кілька разів передати Тамарі гроші, та вона їх щоразу повертала. Спочатку відчував перед дочками провину. А з часом відвик від них, та й Галя постійно казала: «Ти не дітей залишив, а її. Захочуть провідати батька – приїдуть самі. Ніхто їх не виганятиме».

Але дочки чомусь не поспішали з візитом. Згодом виявилося, що з Галею жити зовсім не солодко, але й повертатися до Тамари було соромно…

І ось сьогодні несподівано приїхала Олександра. Василь навіть не знайшов, що сказати, коли на поріг ступила струнка, модно одягнена русявка.

– Ви Василь Петручик? – запитала, як відчеканила. – Я – ваша наймолодша дочка, Саша. Ось привезла трохи грошей. Чула, що вам опeрацію треба терміново робити.

– А мама, мама як? – прохрипів Василь.

– Помepла сім років тому, – відвела погляд дівчина. – Візьміть, я поспішаю – мене чекає таксі.

Але Василь позадкував, заклавши руки за спину.

– Ні-ні, дитинко, не треба, ми вже якось із тіткою самі…

– Ну, як хочете. Якщо передумаєте, ось моя візитівка.

Коли за дівчиною зачинилися двері, Василь тремтячими руками взяв цупкого прямокутника, де великими літерами було написано: Олександра Василівна Петручик. Приватний адвокат.