Просто життя. Ніби й не поїзд промчав

Повз наш будинок часто їздять поїзди – недалеко залізнична колія. Люблю слухати ще здалеку мелодійний передзвін коліс, протяжний свист. Мить – і вже нема ні вагонів, ні чиєїсь руки, що привітно помахала з вікна. У такі хвилини майне в душі щось щемке, оповите легким сумом. Ніби не поїзд промчав, а частина життя зникла за поворотом. І вже її не повернути назад, не зупинити.

Під той передзвін коліс згадую розповідь одного літнього чоловіка. Ідучи на роботу, часто зустрічала його з маленькою дівчинкою – гуляли уздовж залізничної колії. Якось не втрималася, усміхнулася їм.

– Що, поїзди проводжаєте? – запитала.

– Ага, – усміхнувся і мені чоловік. – І зустрічаємо, і проводжаємо.

Помовчав і додав:

– Ось так і моя доля зникла за поворотом. А, може, навпаки, з’явилася. Бо он яка гарна внучка у мене, – лагідно пригорнув до себе дівчинку.

Відтоді я віталася з ними, як з давніми знайомими. А потім почула від Володимира Петровича (так назву цього чоловіка) розповідь про його життя, про отой поворот його долі.

Зі Світланою Володя дружив ще зі школи. Вона – єдина донька у заможних батьків. Він жив тільки з мамою. Батька знає лише з фотографій – пoмeр, коли Володі ще й року не було.

Світлана – перша модниця у класі. Він же, скільки себе пам’ятає, носив шиті-перешиті мамою ще батькові речі. Не раз ловив на собі жалісливий погляд Світлани. Але за мить її очі знову світилися приязню, і він усе прощав: лиш би ця дівчина була з ним завжди.

Вони обоє закінчували шкоду на відмінно. Мріяли про один вуз – медичний. Світлана буде лікувати дітей, він стане хiрургом.

Ось і випускний вечір. Усі такі святкові, красиві. Особливо його Світлана: у чудовому платті, модних туфельках. Зараз він скаже, як кохає її, і що через кілька років вони обов’язково одружаться.

Вона ішла до нього через шкільне подвір’я. Крок, ще один.

– Світлано…

– Ти… Ти навіть нині у старому костюмі. Нині, у день нашого свята.

Він відчув, як червоніє. Як раптом важким, обважнілим став батьків піджак, перешитий мамою до випускного вечора. Ще вчора мама тішилася: яким дорослим, мужнім став її син. Який красень, вилитий батько. А він, Володя, дивився на себе в дзеркало і сподівався почути подібні слова сьогодні від Світлани.

А тут… Він різко повернувся. Ішов швидко, втікаючи від Світлани, від цікавих поглядів однокласників, від доброго обличчя старої учительки, яка, напевне, розуміла усе.

Вдома скинув батьків піджак, акуратно повісив його на стілець.

– А як же атестат, сину? Як золота медаль? – намагалася заспокоїти його мама. – Ви ж мали удвох із Світланою іти за ними на сцену.

Світлана й справді чекала його. Нервувала: невже не прийде? Що ж скажуть друзі? Сміятися з неї будуть. Така любов і через якесь слово усе пропало. Сказала, ну то й що? Врешті, усе ж правда. Значить, така його любов.

Володя не прийшов. Свій атестат і медаль забрав наступного дня, буденного і просто. Кілька разів збирався забігти до Світлани. І ніби щось стримувало, не давало переступити такий знайомий поріг.

А через кілька днів дізнався: Світлана поїхала у Київ, повезла документи в медичний інститут.

Він заховав свою медаль у шафу. Далеко, десь у самий куток. І заніс документи в училище, на столяра.

Вдень вчився, ночами мріяв про Світлану. Марив її карими очима, ніжним теплим поглядом. Чекав канікул, тоді приїде Світлана. Вони обов’язково помиряться. Давно уже вивчив розклад поїздів, які могли привезти Світлану. Бігав на залізничний вокзал: тільки б не пропустити.

У той вечір він теж чекав її. Здається, то не поїзд гуркотів, то вистрибувало з гpyдей його серце. Ось і Світлана – красива і рідна. Здається, навіть помахала йому рукою. Ні, не йому: Світлану зустрічали батьки.

І все-таки вона помітила Володю. Вивільнилася з обіймів матері.

Ступила назустріч: елегантна, модна.

Він і досі не знає, чому сказав не те, що хотів.

– Друга зустрічаю, – зніяковіло переминався з ноги на ногу: черевики давно просили ремонту.

– А я думала…

Йому б кинутись до неї, обійняти, пригорнути.

– Світлано, я запізнююсь на нараду, – батько уже відчиняв перед донькою дверцята нової машини.

Легка, граціозна, вона зникла так, як і з’явилася: миттєво, зненацька. Ніби й не було ні поїзда, ні його довгих очікувань на вокзалі. Тільки тепер стало усе знову на свої місця: вона – студентка, він – столяр у тому ж піджаку з батькового плеча.

Через півроку Володя пішов до армії. Попросився у моряки. Думав, що серед морів-океанів забуде Світлану, викреслить її з життя назавжди.

А з дому від матері летіли тривожні вісті: «Хвoрію, усе гірше мені, сину, та гірше…»

Писала матір про сусідську дівчину Оксану. «Якби не вона, не знаю, що і робила б. Ні в магазин, ні до аптеки нема кому збігати…»

Володя згадував Оксану – невисоку мовчазну дівчину з сусідньої квартири. Коли ішов до армії, була вона ще школяркою – непомітною, тихою. Не дивно, що він її майже не запам’ятав.

І ось він вдома. Радіє мама, метушиться на кухні, щоб нагодувати сина чимось смачним. Вже й чайник на столі, вже й гарячі пиріжки. І дзвінок у двері.

– Мабуть, Оксана. Я її запросила, – мати відчинила двері.

Він не впізнав її спочатку: Оксана виросла, погарнішала. Дивився Володя на неї, а уявляв собі Світлану: ось так вона зайшла б, подзвонила у двері…

Світлани не було. Казала мати, що поїхала десь на море з батьками відпочивати.

Тільки міцніше стиснув зуби: що ж, хай. Якби хотіла, за стільки років написала б, відгукнулася. Бо хіба не вона у всьому винна?

Незадовго вони з Оксаною справляли весілля. Тихими вечорами шукав затишку в очах дружини: відданих, закоханих. Незабаром почув, що й Світлана вийшла заміж, десь там, у Києві. Влаштувалася у якійсь клініці на роботу. Ніби батьки їй квартиру у столиці збираються купити, бо не хоче донька перебиратися назад до Тернополя.

Наpoдилася у Володі з Оксаною донечка. А тут мати знову почала хвoріти. Якось серед ночі – прuступ.

– Я – по лікаря, – кинув дружині.

– Ні, я сама збігаю, ти краще побудь із матір’ю. Я швидко, бачила, Світлана учора приїхала. Вони живуть найближче.

Володя не встиг заперечити дружині, вона зникла у нічних сутінках.

Світлана справді допомогла матері. Сиділа біля хвoрої, аж під ранок зібралася додому.

– Я проведу, а то надворі ще темно.

Ось і Світланин будинок. Скільки вечорів він простоював біля цих воріт.

– Володю…

Теплі, жадані руки обвили його шию. Гарячі уста торкнулися його уст. Земля пливла з-під ніг.

– Що ж ти наробив, Володю? Я чекала тебе, так довго чекала. Я люблю тебе і досі. І прости мені за той вечір, за наш випускний.

Він теж не переставав її кохати. Боже, якими дрібними і непотрібними були їхні образи.

– Завтра ми придумаємо щось. Ні, це вже сьогодні. Я поговорю з дружиною…

– Добре, а зараз йди. Вони тебе чекають.

Оксана справді його чекала: до аптеки треба було по ліки з’їздити.

Всю дорогу він шукав слова, які скаже дружині. Вона добра, мусить зрозуміти. Та першою, коли він повернувся з аптеки, заговорила Оксана:

– Світлана заходила. Залишила рецепти, розказала, як треба лікувати матір. Щось там у неї сталося, терміново поїхала до себе, у Київ.

Він кинувся на вокзал. Молив Бога про одне: тільки б устигнути. Та поїзд уже набирав швидкість.

А тут на роботі – Володя працював уже майстром – відрядження до Києва. Оксана складала список, що він має купити у столиці.

І ось знову поїзд, знову вокзал. Цього разу він їде до жінки, про яку стільки мріяв. Щастя так близько.

На вокзалі у Києві купив букет червоних троянд. Зараз зателефонує Світлані.

Вона уже чекала його.

– Ти – сама? – запитав.

– Я давно сама. З чоловіком розлучилася. А ти й не знав, Володю…

Вони пили шампанське, танцювали вальс. На місто спадав вечір, потім ніч. І ніби не було між ними довгих років розлуки, образ і непорозуміння. Ніби тільки учора був випускний, на якому вони так і не закружляли у парі свій білий танець.

А потім був ранок. Свіжий, терпкий. А попереду ще цілий день. Багато днів. Йому тільки б у магазин збігати, обіцяв доньці привезти ляльку – велику, м’яку.

Коли повернувся назад, Світлани не було. Сусідка передала записку: «Прости, пробач… Вітай дружину і донечку».

Ось і вся історія. А поїзди мчать і мчать. Їх часто зустрічають і проводжають чоловік з сивиною у скронях і його маленька внучка.

Зіна Кушнірук

Головний редактор, Заслужений журналіст України

За матеріалами видання Наш День