Ми часто не знаємо історії наших бабусь, тіток і мам. Тому сьогодні хочу поділитись з вами цією історією. Як на мене, вона дивовижна.

На моїй пам’яті це просто бабуся, у квітчастій сукні та окулярах у широкій оправі. Вона завжди була усміхненою і спокійною, тепер мені на думку спадає слово “смиренна”. Я пишу розповідь своєї бабусі з різних сімейних історій, тих смішних і романтичних, але також тих, які ніколи не звучали відверто.

Народилася бабуся Стефа в маленькому селі на Заході України, мала шістьох братів і сестер, а батько був поміщиком. Вона закінчила лише кілька початкових класів, бо тоді її освіту перервала війна. В той важкий час в районі проживання моєї бабусі та її родини, діяли підпільні організації.

Коли “веселі” солдати приходили на подвір’я мого прадіда, він ховав своїх старших дочок у підвалі, щоб уникнути біди. Однак бабусі, якій на початку війни було лише 13 років, довелося грати на акордеоні та розважати солдатів. Це єдині спогади моєї бабусі з війни, єдині, про які вона хотіла поговорити. Після війни вона так і не повернулася до школи, її сімейне майно перебрала комуністична влада.

На танцях вона зустріла на 10 років старшого за себе Івана, і незабаром вони одружилися. Вони переїхали до сусіднього міста, де він мав хорошу роботу. Сестра бабусі народилася з вадами, про неї ніхто інший не хотів піклуватися, тому вона переїхала до молодої пари.

Бабуся Стефа народила чотирьох дітей. Вона не працювала, а доглядала за будинком, підробляла в’язанням вовняних светрів та суконь. Вона завжди надавала великого значення освіті, вона хотіла, щоб усі діти навчалися.

Бабуся Стефа постійно повторювала дочкам, що вони повинні бути незалежними, покладаючись лише на себе. Лише нещодавно я зрозуміла, чому це так було важливо для неї. Так, саме тому, що сама вона ніколи її не мала.

Здавалося, вони з чоловіком перебували у щасливому шлюбі, мама згадувала, що мій дід був хорошим батьком і чоловіком, але звучала і така фраза: “він випивав, як усі в ті часи, але ніколи не я не відчувала його важкої руки”. Ця фраза змусила мене зрозуміти, що донедавна, за життя бабусі, таке ставлення сприймалося зовсім інакше. Наче це було нормально.

Вона розказувала, як одного разу прибігла до них вночі сусідка, одягнена лише в сорочку, бо її чоловік, “гонив навкруг хати”. Тому баба ніколи не жалілася, бо в людей було гірше.

“У мене не було поганого життя, я не можу скаржитися, це були такі часи” – ці слова часто говорила моя бабуся. Звичайно, з сучасної точки зору це звучить сумно, коли ми хочемо мати чудове життя, сповнене екзотичних подорожей, неймовірного кохання, професійного та особистого розвитку.

І все ж ми все ще зітхаємо за старими добрими часами, коли все було простіше, людям не потрібно було знайомитись в Інтернеті, вони закохувалися і все життя жили разом. Коли хтось із ностальгією задається питанням, чи раніше людям було краще, я думаю про свою бабусю і зітхаю.

Бабуся Стефа, незадовго до відходу розповіла мені свою історію. Про любов свого життя, якою не був мій дідусь. Хлопчика, якого вона дуже любила в молодості. Під час війни він був партизаном, тоді йому довелося тікати за кордон від репресій. Вона не могла залишити сестру. Коли вона розповіла про це своїм дочкам, її чоловіка вже не було на цьому світі.

Чи справді це було її велике кохання, про яке вона мріяла все своє життя? Чи була вона одружена майже 40 років і весь час кохала іншого?

Тоді бабуся Стефа вперше висловила своє розчарування про те, яким було її життя. Не було незалежності для вибору. Вона не могла зробити так, як цього хотіло її серце.

Навіть в той час, коли на її душі було сумно, вона була спокійною, бо розуміла – це “її життя”…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – tesinblog.files.wordpress

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело