В людей діти як діти, а моїм тільки все готове подавай.Нема щоб батькам хоча б чимось допомогти – та де там, зайвий раз, коли нічого не потрібно, навіть і в гості не зайдуть. А це дізнались, що квартира від матері мені дісталась, то бігом прибігли.

У кого тільки вродилися мої дітки. Обоє жадібні та ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не сподівалися, самі собі на хліб заробляли. І квартиру теж заробили. Пів життя в гуртожитку тулилися і дочекалися, витримали. А цим все готове подавай. Вася машину захотів в двадцять два роки, Ірина в дев’ятнадцять років весілля шикарне захотіла, потім квартиру двокімнатну. Всі бажання виконали ми з чоловіком, взяли кредити.

Самі їх і виплатили. Однією картоплею з дачі харчувалися, а зарплату відкладали. Тепер ось мами не стало. Квартиру після себе залишила. Мені заповіла. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам. За матеріалами

Василь почав. Йому, бачте, ніде жити. До цього було де жити, а тепер немає. Не хоче він, бачте, квартиру орендувати у чужих людей. Хоче в бабусину переселитися. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде. Не вистачає. Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівчину треба годувати. Вже, яка за рахунком на плечах сидить? З однією жив – вже не подобається, з другою жив – теж погана, тепер – з третьою. Возив її на море відпочивати, тепер в Європу збирається везти на екскурсію. А вона хоч би копієчку принесла йому. Тільки їй неси. Вона його і підговорила, дурника, квартиру випросити. Як же, грошей більше буде на неї витрачати. Розумна дівчина.

Коли тільки ти, Василю, розуму в голову набереш? Тридцять років скоро. А все клянчиш і клянчиш. Всі тобі не допомагають. А хто кредит за машину платив? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти і третьої частини не виплатив. Все ми та ми. Жив би скромніше, давно б свою квартиру купив. А ти всі гроші на дівок, прости Господи, спускаєш. Завів би справжню сім’ю, тоді б і розмова інша була. А то живеш незрозуміло як – ні холостий, ні одружений. Все в наречених, до сивого волосся.

І Ірина з претензіями. І цій мало. Квартиру купити допомогли, і все їй мало. Наостанок у неї, бач, в перший клас дитина пішла. Витрати великі. За гуртки треба платити, за музичну школу, ще за щось. Хотіла їй сказати: «Доню, доню, а як ми вас ростили, двох . Хіба неуками ви залишилися. Теж за все платили: і за підручники, і за форму. І за путівки в табір на дві зміни. Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити?» Хотіла сказати, та промовчала. Все одно не зрозуміє. Чи знайде виправдання. Скаже, що тоді життя інше було. А яке воно інше було.

Я на двох роботах працювала: і в лікарні, і в ЖЕКу. Там медсестрою, тут прибиральницею. У декретній відпустці по три роки не сиділа. Та й зараз робота у тебе – не бий лежачого. Сидиш цілий день, чай елітний продаєш, який простим людям не потрібен. За шість тисяч на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якщо грошей не вистачає. Або Петра, свого чоловіка, змусила б побільше грошей додому приносити. А не потурати йому неробі. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, сміх один. Вчить пацанів за сім тисяч роботів якихось винаходити.

Йому б токарем на заводі працювати, а він з пацанами грається. Чому батько ваш досі не на пенсії, а біля верстата? Через вас і не на пенсії. Все тягнете і тягнете з нас гроші, а пора б і перестати. Ох, Ірино, у тебе в голові – все взяти і поділити. Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо. Цікаво, як ти їх ділити зібралася? Шкода, що не спитала я у тебе. Вже точно, не порівну. Знаю, сказала б ти: «У мене дочка, а у Василя – нікого, мені більше давайте». А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за бабусею доглядаючи. Ні, не запитала. Швидше квартиру продавати намірилась та гроші ділити.

Ох, користолюбці . Через квартиру однокімнатну – лаєтесь. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба вчила я їх цього? Хіба чоловік вчив? Видно, життя навчило. Ніякого розуміння і співчуття до матері і батька немає. І самі один з одним лаєтесь.

А ми з чоловіком Миколою так вирішили: досить. Пора трошки випростатися. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу облаштуємо. Ще машину нову купимо, щоб не ламалася. В санаторій поїдемо, здоров’я поправимо. Ще я собі хочу купити сукню, а чоловікові костюм.

Фото ілюстративне, з вільних джерел