Для кого гроші заробляла…

Хату Марії було видно здалеку – найкращий величезний будинок, яскраво-жовтого кольору, з височезною огорожею. Хоч і стояла хата на краю села, проте про неї знали всі.

Марія черговий раз їхала у відпустку додому, в Україну. Тепер вона собі може це дозволити, бо вже має італійське пермеcсо. В Італії працює 15 років. Їхала ще молодою (ледве виповнилося 40). Та й зараз ще ніби нічого, але здоров’я бажало б бути кращим.

Та про це Марія зараз не думала, всю дорогу вона хвилювалася, чи зможе потрапити додому, до рідної хати.

У Марії є єдина дочка Світлана. Коли Марія подалася на заробітки, дівчинці було лише 12 років. Залишила практично саму, за нею мала придивлятися сестра Марії, яка жила неподалік.

Їхати треба було, бо такий був час. Марія працювала прибиральницею в сільській раді, отримувала на роботі копійки. Чоловіка давно не стало, рано oвдовіла, мами теж не було.

З маленькою Світланкою жили вони в напіврозваленій, ще бабиній, хаті на одну зарплату. Зрозуміла Марія, що поки ще молода, то треба рухатися. Всі жінки їхали, і вона наважилася.

Перші 7 років додому не приїжджала, бо не мала документів. Та й хату почала відбудовувати – грошей все треба, і треба було. В ремонтних роботах допомагали сестра з чоловіком. Хороші вони у неї, чим могли, допомагали.

То й виросла за 10 років у Марії хата – найкраща у селі. Всі хвалили Марію, мовляв, от яка молодець.

Тішилася і сама Марія, мріяла, як приїде назавжди в Україну, і заживе собі з Світланою в своєму будиночку, нарешті, хоч трохи поживе для себе.

А зараз – будинок мрії є, та жити Марія у ньому не зможе. В це важко повірити, але там живе її зять, чоловік Світлани.

Світлана росла без мами, от і вискочила заміж дуже швидко. І так само швидко про це пошкодувала. Чоловік виявився дуже ласим до маминих грошей, забирав усе, мовляв він буде вести сімейний бюджет.

Та вести було нічого, бо дуже скоро все зароблене Марією він потратив на свої “залежності”, а їх, як виявилося, у нього було багато.

Світлана терпіла скільки могла, двоє діточок, як не як. Мамі нічого не говорила, думала – минеться, чоловік зміниться. Та з кожним роком ситуація не змінювалася в кращу сторону, швидше навпаки.

От і вмовила Світлана маму ще й квартиру, однокімнатну, в райцентрі купити, мовляв, діти ростуть.

За 5 років була вже і квартира. Марія приїжджала додому лише раз в рік, на Паску. Побула тиждень-два і назад, в Італію. В цей час зятя ніби хтось підміняв, він був чемним і уважним, так, що Марія й не здогадувалася, які проблеми у її Світлани.

Цього року не витримала сестра Марії і зателефонувала їй в Італію. Мовляв, приїдеш, сюрприз тебе чекає. В твоїй хаті зять хазяйнує, а Світлана з дітками на квартирі з недоробленим ремонтом.

“Борги за хату великі, він уже кілька років нічого не платить, в банку купа кредитів. До хати він нікого не пускає, лається так, що всі бояться навіть і близько підійти. Кажу тобі це, щоб ти була готова”.

Марія поклала слухавку і оторопіла. Вона ж 15 років горбатилася в Італії не для того, щоб ця, чужа їй, людина, її зять, так просто пустив все по вітру.

Тим часом, автобус наближався до українського кордону. На душі у заробітчанки було чомусь зовсім не весело.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.