Від сина Петра прийшов лист. Просив залишати хату, село і їхати до нього, доглядати внучку. Зібравши дві торбини та пенсію Євдокія прямувала поїздом у столицю. В усьому допомагала, годила усім.

Та згодом Петрові вдалося влаштувати донечку в садочок і Євдокія відчула недобре.

Якось, повертаючись з магазину, Євдокія обережно відкрила двері, зупинилася в передпокої віддихатися. З кімнати долинав різкий голос невістки, і старенька вже хотіла пошуміти, щоб знали про її прихід, але, почувши кілька слів, злякано стояла, як вкопана: – Ніхто її проганяти не збирається, нехай живе, – говорила невістка.

– Але ти зайнятий, я вона мені чужа людина. Не приживається вона у нас. Якщо вирішить їхати – не тримай

Дочитавши листа, Євдокія випросталася, поправила на голові хустинку і подивилася навколо з радісною розгубленістю, немов зараз, в цю хвилину, їй треба було збиратися і їхати. Потім дбайливо розгладила на згинах листок і знову схилилася над ним.

Її очі з зусиллям розбирали, відкладали в сторону прочитані слова: «нову квартиру, поживеш, обов’язково» Думки миготіли, заважали, давили одне одну. Намагаючись заспокоїтися, вона поспішно вийшла у двір.

Винесла курям їсти, підкопала молодої картоплі, просапала огірки. За роботою думалося вільніше, легше. «Назовсім, чи ні, чи зимовий одяг брати? – думала вона.

– Яке моє господарство? Курей Настя догляне, повішу замок замок, і ось вона – я. Телеграму не забути відправити синові. Довга дорога чекає, довга. Коли ж виїжджати?»

Закінчивши з городом, пішла по воду. Біля криниці її сусідка Настя прилаштовувати коромисло.

«Ну й міцна Настюха, такі бочки тягає, і нічого їй не робиться», – подумала Євдокія з заздрістю і схваленням. Настя підняла до неї червоне обличчя, привіталася і раптом запитала здивовано:

– Ти що це виблискуєш, як маслом намазана? Сталося що?

– Сталося, – зніяковіло посміхнулася Євдокія. – Син лист надіслав, до себе кличе.

Настя притулила коромисло до зрубу, шумно зітхнула, приготувалася до розмови.

– На час або назовсім?

– Видно буде. З’їжджу, подивлюся.

– Назовсім треба, – твердо сказала Настя.

– Невдячний він буде, якщо кине таку матір.

– Та ти що, Настю! – злякалася Євдокія. – Він у мене хороший син. Гроші буває висилає.

– Гроші грошима, а я пам’ятаю, як ти бігала по селу років п’ять, ящики посилкові шукала та на пошту тягала, все про нього бідкалася – Петро, Петро! Відучився він вже коли, а ти до сих пір тут поневіряється! – говорила Настя.

– Куди б він мене взяв? А тепер квартиру нову дали.

– Ну, піду я. Якщо що треба по господарству зробити, зроблю. Заходи ввечері.

На заході сонця Євдокія довго сиділа у дворі. Вона згадала, що он на тому далекому полі пасла вона дівчиськом гусей, он до тих чотирьох лип ходила дівкою на гуляння, ось по цій дорозі проводила чоловіка в район.

Вона представила нескінченно довгі осінні та зимові вечори і ночі, самотність, їдку тугу, легко зітхнула і посміхнулася. «Ні до чого мені тут залишатися, – подумала вона.

– Там у мене все. Внучка зростає. Чи багато мені? Буду жити та їм же допомагати». Збувалася її мрія.

Через тиждень після отримання листа Євдокія була вже на вокзалі обласного центру. Дізнавшись в касі, що до потрібного їй поїзда залишилося три з гаком години, вона вирішила, не відходячи, стояти біля віконця в черзі.

Чемодан і кошик з гостинцями притиснула впритул до ніг. Останній раз вона їздила по залізниці давно, відчуття безнадійності і страху не виїхати зараз жваво згадалися їй.

Спершись ліктем на краю мармурової підставки, Євдокія трохи заспокоїлася і озирнулася. «Ось і постою, – думала вона. – Не розсиплюся. Не кожен день. Поближче до каси, щоб квитка вистачило.”

Коли Євдокія несподівано виявилася біля каси на самоті, касирка покликала її:

– Матуся, і довго ти будеш так стояти?

Євдокія злякано здригнулася і сунулася до віконця:

– Як же, квитків чекаю, поїзд прийде, – відповіла вона, наче виправдовуючись.

– Я ж сказала, квитки за годину до приходу. Сідай, потім підійдеш, буде квиток.

– Як же, чергу пропущу?

– Приходь за годину, першій дам. Та ти що, не віриш мені? Або ніг не шкода?

Євдокія знайшла місце навпроти каси, з полегшенням сіла. «Треба ж, скільки повз йде, а помітила, – вдячно думала вона. – А сама худа, аж синя ».

Відпочивши, вона вже з цікавістю дивилася навколо. Глибоко зітхнула, послабила вузол хустки, відкинулася на спинку сидіння, але від суворого голосу, що оголошував прибуття поїзда, все-таки здригалася.

До перону вона йшла довго. На сходах з тунелю молодий хлопчина вихопив у неї валізу, кинув недбало:

– Допоможу!

Євдокія не встигла нічого сказати, трохи відставши, зовсім втратила його з поля зору, але не дозволила собі подумати нічого поганого.

Хлопчина чекав її біля виходу, кивнув недбало, змішався з натовпом.

Чим ближче під’їжджали до столиці, тим менше Євдокія згадувала село, будинок, майже невідривно думала про сина, про своє майбутнє життя у нього.

Коли ж потягнувся заповнений натовпом перон, у Євдокії раптом стислося серце. Пробираючись до виходу, вона злякано думала, що син не отримав телеграми, не зустріне, не знайде її тут.

Побачила вона сина несподівано, зовсім поруч. Обняла, з полегшенням заплакала. Потім йшла з ним, тримала його за рукав піджака і відчувала, як з кожним кроком спадає хвилююча її в шляху тяжкість.

Несподівано згадала, як колись давно, маленьким, син ось так же довірливо чіплявся за неї в натовпі, і посміхнулася крізь сльози.

У перший свій ранок у сина Євдокія прокинулася пізно. Уважно і чомусь хвилюючись, оглянула кімнату. Натертий паркет, полірування крісел, книжкових шаф, столика в кутку – все блищало, відштовхувало погляд.

На стіні навпроти висіла картинка в вузькій залізній рамці, мальована чорним по білому: сніжне поле і кострубаті, як живі, дерева. Їй стало тривожно. Здалося, що ці дорогі і красиві речі навколо так і не приймуть, не підпустять її до себе, так і будуть відгороджуватися холодним блиском.

Невістка здивувала її дивно постарілим, в порівнянні з останнім разом, коли вона її бачила, обличчям.

– Доброго ранку, Євдокіє Іванівно! Як спали? Ні, ні, не поспішайте вставати, – сказала вона, зупиняючись поруч.

– Як же, зготувати треба, допомогти щось, – поспішила Євдокія. Не могла ж вона лежати в ліжку, коли в будинку починалося ранкова життя. Не було з нею ніколи такого.

Під час сніданку син сказав, коротко піднімаючи від тарілки очі:

– Значить так, мамо. Оленка – вся твоя турбота. Гуляти з нею не треба сьогодні. Ми не обідаємо вдома, а що вам тут є, Світлана пояснить. Так, газом користуватися треба тебе навчити.

Євдокія слухала уважно, навіть жувати перестала. Хотілося їй, щоб справ було побільше і вона все як слід зуміла б.

З онукою, дворічної дівчинкою, Євдокія порозумілася швидко. Придивившись, помітила в ній щось невловиме їхнє і зраділа тому, що паросток їх з роду в рід, сільського життя, пробився тепер ось тут, так далеко від коріння.

Потім їй здалося, що внучка схожа саме на неї і це втішило ще більше і як би зробило її переїзд сюди зовсім вже виправданим і необхідним.

Все доручене невісткою вона зробила легко і швидко. Зручності міської квартири – газ, сміттєпровід, гаряча вода – були дивні.

Згадуючи, як все життя мучилася з грубкою, як тягала з печі, надриваючи живіт, важкі чавуни, вона навіть відчула подив і легку образу. Начебто вся її праця, вся вправність, вміння були мовби й не потрібні, були марними.

Годуючи внучку, Євдокія змучилася: та не хотіла їсти, відверталася, кричала. Так нічого і не добившись, вона поклала дівчинку спати, прилягла сама. Коли ж дрімоти почала підходити, легко похитувати її, стукнули вхідні двері. Євдокія швидко спустила ноги з дивана, сіла рівно.

– Ох, та що це ви, Євдокіє Іванівно, сидите, як в гостях, – жваво заговорила, увійшовши в кімнату, невістка. – Оленка спить?

– Спить, спить. А їла погано, майже нічого.

– Як звичайно. Ох, ви навіть не розумієте, як нас виручили. Була няня, відмовилася, в садку навіть і не обіцяють нічого, кажуть мість немає для діток. Просто хоч роботу кидай. Спасибі вам.

– Так за що ж, доню? Не чужі ми, – сплеснула Євдокія руками.

В кінці вечора в той же день Євдокія ненадовго залишилася з сином наодинці. Він сьорбав чай, звично зиркав на лежачу поруч газету. Вона дивилася на нього, підперши долонею щоку. Нарешті син перехопив її погляд, посміхнувся:

– Як день пройшов, мамо? З Оленкою справлялася?

– Вона тиха дівчинка, їсть тільки погано, змучилася годувати. А день нічого пройшов. Легко у вас тут, все є. Ось бабам життя! – жваво сказала Євдокія.

– Так, звичайно, зручності.

Син відсунув убік порожню склянку, ще раз посміхнувся. Помовчали. Злякавшись, що скінчиться тільки почата розмова, Євдокія поспішно запитала:

– Що ж, синку, як ви тут? Ти ким зараз? І за Світлану не знаю я.

– Я як і раніше в інституті, викладачем, Світлана – в бібліотеці. – Син подивився на годинник, встав. – Ну, мені попрацювати треба. Завтра вихідний, покажемо тобі з ранку двір, будеш з Оленкою гуляти.

Перші дні Євдокія сильно втомлювалася, хоча в порівнянні з селом справи їй тут було небагато. Новизна обстановки тримала її в постійній напрузі. Вона навіть спала ніби напоготові: на боці, трохи зігнувши ноги в колінах, акуратно поклавши під щоку долоню.

Обтяжувала її і квартира зі своїми кранами, газом, переривчастим стрекотінням холодильника, шипінням води у водопровідних трубах. Все це здавалося їй великою і складною машиною, в якій вона забула щось повернути, закрити, вимкнути.

Важко було і з прогулянками. Євдокія боялася, що внучка впаде або зіштовхнуть її дітлахи постарше.

Потроху вона все-таки освоювалася. Вже і телевізор днем ​​іноді включала, і в булочну за кут бігала, поки внучка спала, і на балкон виходила подихати, завмираючи, дивилася вниз, на квадратне, сіре дно двору.

Потроху почала придивлятися і до людей. Помітила, що літні жінки і бабусі, що гуляють у дворі з дітьми, діляться як би надвоє. Одні спокійно сиділи на лавочках, були в більшості в окулярах, читали і, поглядаючи на дітей, наказували їм неголосними, але чомусь добре чутними, строгими голосами.

Інші, і до них Євдокія відразу ж віднесла себе, сиділи насторожено, часто схоплювалися, ловлячи дітей, кричали на них голосно, але якось злякано, нерозбірливо.

Декого з них Євдокія стала поступово впізнавати в обличчя, вітатися, а потім і перекидатися парою слів, якщо дозволяли обставини. Радувало її, приносило полегшення те, що у людей тут такі ж, по суті, клопоти і турботи, що і в селі, такі ж радості і печалі.

І вона думала, що мало-помалу все-таки звикне, обживеться тут.

Одне було погано – неможливість хоч зрідка поговорити з ким-небудь як слід, по душам. Євдокія намагалася спочатку зробити це те з невісткою, то з сином, але нічого не виходило. «Видно, справа моя тепер така, – переконувала вона себе. – Нема про що їм зі мною тлумачити, ділитися. Треба жити тихо, виконувати своє».

В кінці вересня Петру несподівано вдалося влаштувати дочку в дитячий сад. Відразу після цього Євдокія відчула зміну в ставленні невістки до неї. Стала вона якось непривітною, мовчазною, по господарству намагалася все робити сама. Виходила від неї тепер якась різка, відразлива сила.

Коли вони знаходилися поруч, Євдокія особливо гостро відчувала свою слабкість, сухість, зношеність. Здавалося, що своєю молодістю, енергією, що б’є в очі, красою невістка поступово виштовхує, видавлює її з дому, немов річ, непотрібну вже в побуті.

На сина була погана надія, це Євдокія зрозуміла скоро. Бачила, що він теж ходить тут по краю, все хилить вниз лисіючу голову. Одного разу, обравши момент, запитала:

– Строга господиня твоя. Що ж так, синку?

Він повільно зняв окуляри, і його очі здалися раптом Євдокії такими сумними і слабкими, що у неї защеміло серце.

– Так ось, – сказав він неголосно. – Не треба увагу звертати. З тобою вона нічого начебто?

– Та нічого. Не допускає вона мене. Все сама робить – і по-домашньому, і з Оленою. Начебто, навмисно.

– Ну, це не біда, відпочивай. – Син старанно посміхнувся, закінчуючи розмову. – Відпочивай.

І Євдокія скоротилася до останнього. Вона вже і на домашню роботу набиватися перестала, весь час зустрічаючи важливу відсіч невістки, яка нещадно говорила одне і те ж:

– Ні, ні, Євдокіє Іванівно, я сама. Відпочивайте.

Якось, повертаючись з магазину, Євдокія обережно відкрила двері, зупинилася в передпокої віддихатися. З кімнати долинав різкий голос невістки, і Євдокія вже хотіла пошуміти, щоб знали про її прихід, але, почувши кілька слів, злякано стояла, як вкопана:

– Ніхто її проганяти не збирається, нехай живе, – говорила невістка. – Але ти подивися уважно. Вона як нежива стала. Ти зайнятий, я їй чужа людина. Не приживається вона у нас. Загалом, якщо вона вирішить виїхати – не тримай.

Вже на вулиці Євдокія згадала, що продуктова сумка так і залишилася стояти в коридорі, зупинилася, але знову пішла вперед. Зустрічний потік перехожих все розтікався, роздвоювався перед нею.

У дворі довго сиділа на лавці, оглядалася, шукала щось очима. Тільки зірки були незмінно ті ж, свої, але світили не яскраво, немов з дна.

Євдокія вирішила завтра ж поговорити з сином про від’їзд і, якщо він твердо не скаже залишитися у нього зовсім, виїхати.  Розмова початку через тиждень, за вечерею. Сказала як би ненароком:

– Засиділася я у вас. Сумую і село уві сні бачити стала.

– По чому ж нудьгувати? – обережно відгукнувся син. – Хата у тебе там одна.

– А що, і по хаті, весь вік в ній прожила. – Євдокія говорила з веселою бадьорістю, відчуваючи, як все тугіше натягується щось у неї в грудях.

– Так, перехід різкий і в твої роки важкий, але, – почав син.

Невістка поспішно перебила його:

– Ні, ні, Євдокіє Іванівно, ви і двох місяців не прожили, поживіть трошки ще.

Євдокія подивилася на сина. Він мастив на хліб масло, прориваючи топкий шмат.

– Треба їхати, город у мене, – Євдокія продовжувала дивитися на сина. Він мовчав, не піднімаючи очей. Соромлячись за нього і шкодуючи, Євдокія договорила дзвінко: – Треба їхати. У мене ж там картоплі п’ятнадцять соток та на грядках дрібниця. Зроблю справи, тоді подивимося. Не останній день живемо.

– Що ж, якщо ти вирішила, – пробурмотів син. Пожвавішавши, додав, немов виправдовуючись:

– Закінчиш, пиши, приїжджай.

– А то що ж, звичайно. Моя справа старе, вільне, – поспішила Євдокія. Голос її був по-молодому чистий, високий, і, відчувши це, вона замовкла.

Коли о дев’ятій годині Євдокія з сином вийшли на вулицю, було ще напівтемно.

На вокзал їхали в таксі. Євдокія весь час думала, що б таке сказати, запитати у сина, відсторонити знову і знову зависше над ними мовчання.

Приїхали за пів години до відходу поїзда. Син відразу ж побіг купувати щось на дорогу, і вона зрозуміла, що йому важко, незручно бути з нею. І тільки в останню хвилину, коли він взяв її за плечі і сказав глухо: «Ну, мамо,» – щось здригнулося у нього в обличчі.

Тільки тоді, вперше за прожитий тут час, Євдокія побачила його так ясно, як бачила тільки в снах.

І жалість до нього за те, що вже так виразно старить його життя, що він слабкий і йому важко жити в цьому величезному місті, здавила їй горло. Не знаючи, як сказати йому, що не судить, а шкодує і любить його, Євдокія бурмотіла квапливо, немов замовляла біль:

– Нічого, нічого, синку. Все буде добре. Будьте здорові всі. А я, дивись, і знову приїду, неважко.

Виїхали з столиці і за вікном потягнулися хвойні ліси.

Варто було ж відвести або закрити очі, як в голові виникала болісна тіснота, і вона знову поспішно припадала до вікна, і немов сірою прохолодною пов’язкою лягала їй на чоло осіння печаль і краса.

І все розкривалося перед поїздом, широкі поля і переліски, маленькі села, приймали усіх їдучих, не відштовхуючи нікого. І тут Євдокія задумалася про своїх курей, про маленьку похилені хатину, про сусідку і те, що ж вона має розказати їй вдома. Чому повернулася.