Нам з чоловіком по 50 років і ми досі не можемо відійти від того, що нещодавно сталося. Справа в тому, що наш єдиний син одружився, але нам нічого не сказав. Ми були зайвими гостями на їх весіллі. Нашому синові, напевно, соромно, що ми живемо дуже бідно. Це і справді так, але чи може це бути причиною, щоб син відмовився від нас. Адже ми в нього вклали всю душу.

Все своє життя ми з чоловіком прожили в селі. Я працюю медсестрою в місцевій амбулаторії, а чоловік водієм автобуса. Ми не хотіли такої ж долі синові, тому зробили все, щоб він мав хорошу освіту. Ігор, наш син, закінчив юридичний факультет столичного університету. Він добре вчився в школі, ходив на секцію легкої атлетики і дуже любив історію та правознавство.

Високий, ставний, розумний і розуміючий хлопець. Завжди і в усьому нам допомагав – і на городі, і по господарству і дрова рубав. Ми хотіли дати синові найкращу освіту і почали збирати гроші ще задовго до того, як він закінчив школу. Тримали корів і здавали на м’ясо.

Коли син був в 11 класі, ми забрали маму чоловіка до нас і продали її будинок – вона на це погодилася заради єдиного внука. Також ми продали свій автомобіль. Дуже сильно економили і відмовляли собі у всьому. І наша мрія збулася – син вступив в столицю, правда, на платну форму навчання, але що поробиш – ми були готові платити. Нашому щастю і радості не було меж.

На перші три курси засобів було в принципі достатньо. Далі з грошима було дуже важко. Але сина потрібно було довчитися. Ми були готові на все заради цього. Почали продавати все, що могли продати. Дуже сильно виручало домашнє господарство і город. Ми стали позичати гроші – спочатку у людей, потім взяли кредит в банку. Спочатку справлялися і якось віддавали. Але коли почалися проблеми з затримкою зарплати, ставало все важче. Але кредити гасили.

Син навчався добре, йому дуже подобалося. Хоч навчання і займала багато часу, він знаходив підробітки. Це і зрозуміло, адже гроші на навчання, їжу і проїзд ми давали, а ось на розваги і гарний одяг у нас дати йому не вистачало.

Будучи на другому курсі він познайомився з дуже хорошою дівчинкою. Симпатична, розумна, зі столиці. З досить заможної родини. Але до нас вони жодного разу не приїжджали. Після п’ятого курсу він влаштувався на непогану роботу за фахом. І одружився. Так, ось так взяв і просто одружився. Начебто в нього немає батьків. Просто поставив перед фактом. Ми розуміємо, що дуже бідні, у нас дуже багато боргів, які ми будемо ще віддавати довго. Але це ж весілля! Весілля єдиного сина! Ми щось би придумали, якось би викрутилися. Нехай навіть ще позичили грошей.

Син просто прислав нам весільні фотографії. Весілля і справді було невеликим, але ж батьки нареченої там були. То ж чому син нас не покликав? Очевидно – він нас соромиться. І після весілля він теж не спішить знайомити нас з своєю дружиною і заможними сватами.

Я ледве це пережила. Чоловік начебто тримався зовні, а потім з роботи забрала швидка. Тепер чоловік видужує вдома, на роботу не ходить, борги ростуть, а я не знаходжу собі місця. Ночами плачу і не розумію, як можна соромитися батьків? Адже ми для нього зробили все, що в наших силах. Хіба так можна? Я не знаю, як бути далі, як бути в цій ситуації.

Фото ілюстративне – svetevity.sk.

Джерело